Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

непорушно лежала, відчуваючи в собі його рухи, його глибоке напруження і раптовий трепет у момент виверження сім'я, потім повільний спад поштовхів. Оті поштовхи сідниць, звичайно, трохи смішили. Якщо ти жінка і співучасниця цього діла, оті поштовхи чоловічих сідниць вищою мірою смішні. Звичайно, чоловік надзвичайно смішний у цій позі і під час цього акту!

Та вона лежала непорушно й без огиди. Навіть коли він закінчив, вона не примусила себе одержати власну насолоду, як це робила з Майкалісом; вона лежала непорушно, очі зволожилися, й повільно потекли сльози.

Він так само лежав непорушно. Але міцно пригортав її й намагався вкрити ногами її незахищені голі ноги, щоб зігріти їх. Він лежав на ній, відчуваючи глибоку, щиру теплоту.

— Змерзла? — запитав він ласкаво й тихо, так наче вона близько, зовсім близько. А вона в цей час була відсторонена, далека.

— Ні! Але мені пора йти, — сказала вона м'яко.

Він зітхнув, пригорнув її міцніше і знову розслабився.

Він не вгадав причини її сліз. Він думав, що в ту хвилину вона була з ним.

— Мені пора йти, — повторила вона.

Він підвівся, на мить завмер коло неї на колінах, поцілував її стегна, тоді опустив на ній спідниці і став машинально застібати власний одяг, навіть не відвернувшись у слабкому, слабкому світлі ліхтаря.

— Тра, щоб ти прийшла колись до мене додому, — сказав він і схилив над нею своє тепле, упевнене і спокійне обличчя.

Та вона лежала інертна й задумливо дивилася на нього знизу. Чужинець! Чужинець! Вона відчувала навіть якусь образу.

Він надягнув плащ і почав шукати капелюха, який десь упав; знайшовши, накинув на плече рушницю.

— Тоді пішли! — сказав він і подивився на неї тим самим теплим і мирним поглядом.

Вона повільно підвелася, їй не хотілось іти. Та їй також було неприємно залишатися. Він подав їй теплого дощовика й оглянув, чи одяг в порядку.

Тоді відчинив двері. Надворі запала цілковита темрява, вірний пес задоволено встав на порозі, побачивши його. Сіра мжичка дощу просікла темряву. Було зовсім темно.

— Тра взять ліхтар, — сказав він. — Нікого там нема.

Він ішов вузькою стежкою прямо попереду, низько тримаючи ліхтар, який освітлював вологу траву, чорні блискучі корені дерев, що нагадували змій, тьмяні квіти. Все інше вкривала сіра дощова імла й цілковитий морок.

— Тра тобі прийти раз до мене додому, — сказав він, — прийдеш? Сім бід — один одвіт.

Її спантеличувало це його дивне настирне бажання володіти нею, адже між ними не було нічого, він ніколи по-справжньому не розмовляв з нею, до того ж її мимохіть ображав цей діалект. Його «тра прийти», здавалося, адресувалося не їй, а якійсь простій жінці. Вона впізнала кущ наперстянки при дорозі й більш-менш зрозуміла, де вони.

— П'ятнадцять по сьомій, — сказав він, — встигнеш. — Він поміняв тон, здається, відчувши її віддаленість. Коли вони проминули останній поворот дороги і підійшли до ліщинового живоплоту та хвіртки, він задмухав світло. — Тут уже видно, — сказав він, ніжно взявши її під руку.

Іти було важко, земля під ногами була схована, та він відчував шлях навпомацки — знав його добре. Коло хвіртки він дав їй свій електричний ліхтарик.

— У парку трохи ясніше, — сказав він, — але візьміть, раптом зіб'єтеся зі стежки.

І правда, щось схоже на сірі примари мигтіло на відкритому просторі парку. Раптом він притягнув її до себе, знову засунув їй руку під сукню і дістався до її теплого тіла вологою, холодною рукою.

— Я готовий вмерти за один дотик до такої жінки, як ти, — сказав він здушеним голосом. — Якби ти почекала ще хвилинку.

Вона раптом відчула, як сильно він хоче її знову.

— Ні, я маю бігти, — сказала вона трохи налякано.

— Еге ж, — він раптом змінився й відпустив її.

Вона пішла, але раптом знову повернулася до нього й сказала:

— Поцілуй мене.

Він нахилився над нею, невидимий, і поцілував її в ліве око. Вона підставила уста, і він ніжно поцілував їх, та враз відсахнувся. Він ненавидів поцілунки в уста.

— Я прийду завтра, — сказала вона, віддаляючись, і додала, — якщо зможу.

— Еге ж! Не так пізно, — відповів він з темряви. Вона вже його зовсім не бачила.

— На добраніч, — сказала вона.

— На добраніч, ваша світлість, — пролунав його голос.

Вона зупинилася й поглянула назад у мокру темряву. Виднілися тільки його обриси.

— Навіщо ти сказав це? — запитала вона.

— Нє, — відповів він. — Ну, на добраніч, біжи!

Вона пірнула в темно-сіру ніч, яку, здавалося, можна було відчути на дотик. Бокові двері були відчинені, і, ніким не помічена, вона прослизнула до своєї кімнати. Коли зачиняла двері, прозвучав ґонґ, та вона все одно прийме ванну, вона має прийняти ванну. «Та я ніколи більше не спізнюватимуся, — пообіцяла вона собі, — надто це прикро».

Наступного дня вона не пішла до лісу. «Замість того вони з Кліфордом поїхали в Атвейт. Тепер іноді він міг виїжджати в машині, він найняв шофера — міцного молодого хлопця, який при потребі міг допомогти йому вибратися з машини. Він зокрема хотів зустрітися зі своїм хрещеним батьком Леслі Вінтером, що жив у Шіплі-холі неподалік від Атвейта. Вінтер був джентльменом у літах, багачем, одним з великих власників вугільних шахт; його розквіт припав на часи короля Едварда. Король Едвард не раз зупинявся в Шіплі під час полювання. Це був гарний старовинний будинок з ліпниною, дуже елеґантно обставлений, адже Вінтер був холостяком і пишався своїм почуттям стилю, але маєток оточували шахти. Леслі Вінтеру подобався Кліфорд, але особисто він не відчував до нього великої поваги через усі ті фотографії в ілюстрованих газетах і його літературну діяльність. Старий був взірцевим джентльменом часів короля Едварда й думав, що між життям та всіма цими писаками нема нічого спільного. До Коні сквайр завжди ставився досить ґалантно; він вважав її привабливою скромною молодою жінкою, яка марнує життя з Кліфордом, і дуже жалкував, що вона не може народити спадкоємця для Реґбі. Сам він теж не мав спадкоємця.

Коні міркувала, що б він сказав, якби знав, що Кліфордів лісник мав з нею зв'язок і говорив їй: «Тра, щоб ти колись прийшла до мене додому». Він би нехтував нею й зневажав її, адже успіхи робітничого класу викликали в нього майже ненависть. Він би не заперечував, якби це був чоловік її власного класу, адже природа обдарувала Коні зовнішністю скромної покірливої жінки, і, мабуть, вона стала частиною її натури. Вінтер називав її «дороге дитя» й подарував, хоч вона й відмовлялася, гарненьку мініатюру з зображенням якоїсь дами вісімнадцятого