Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

отримав повідомлення про те, що п’ятдесят три спортсмени, в основному з юніорської секції, прибудуть у садибу Ванґерів до сьомої ранку. Хенрік Ванґер зробив свій внесок, просто викликавши частину ранкової зміни — п’ятдесят чоловік — з розташованої поблизу целюлозно-паперової фабрики свого концерну. Хенрік Ванґер поклопотався також про їжу і напої.

Мікаель Блумквіст живо уявляв собі сцени, які, очевидячки, розігрувалися в садибі Ванґерів тієї багатої на події доби. Було очевидно, що аварія на мосту сприяла загальній розгубленості перші години. З одного боку, вона утруднила можливість швидко отримати підкріплення з материка, а з другого, вселила всім переконання, що дві драматичні події, що сталися в тому ж місці і в той же час, неодмінно мають бути якось пов’язані одна з одною. Коли цистерну підняли, інспектор Морелль навіть сходив на міст, аби переконатися в тому, що Харієт Ванґер не опинилася якимсь незбагненним чином під нею. Це був єдиний нераціональний вчинок, який Мікаелю вдалося виявити в діях комісара, — адже були свідки, що бачили зниклу дівчину на острові вже після катастрофи. Проте керівникові розслідування було важко позбутися думки, що одна подія якимсь чином випливає з іншої, хоча ніяких розумних підстав для цього не було.

Протягом першої доби надії на швидке і щасливе вирішення справи почали танути. Їм на зміну прийшли і поступово зміцніли два припущення. Непомітне зникнення з острова вочевидь було пов’язане з великими труднощами, проте Морелль не хотів скидати з рахунку можливість, що Харієт Ванґер утекла. Він вирішив, що її слід оголосити в розшук, і велів поліцейським, що патрулювали в Хедестаді, проявляти пильність, щоб не пропустити зниклу дівчину. Він навіть доручив колезі з кримінальної поліції опитати шоферів автобусів і службовців залізничного вокзалу, щоб дізнатися, чи не бачив її хто-небудь з них.

У міру надходження негативних повідомлень зростала ймовірність того, що з Харієт Ванґер сталося лихо. Ця теорія визначила план пошуків наступної доби.

Масштабне прочісування місцевості через два дні після зникнення дівчини було — наскільки міг судити Мікаель Блумквіст — проведено дуже ретельно і грамотно. Пошуки організовували поліцейські і пожежники, що мали досвід у подібних справах. Звичайно, на острові були важкодоступні ділянки, але його територія все-таки була обмежена, і протягом дня його ретельно перевірили геть увесь. Один поліцейський катер і два катери з добровольцями, наскільки було можливо, обшукали акваторію навколо острова.

Наступного дня пошуки велися вже меншим складом учасників. Цього разу патрулі отримали розпорядження по другому колу прочесати найбільш важкопрохідні ділянки місцевості, а також територію, що зветься Укріпленням, — занедбану систему бункерів, зведену береговою охороною під час Другої світової війни. Того дня обшукали також відлюдні куточки, колодязі, земляні погреби, надвірні споруди і горища селища.

На третій день після зникнення, коли масштабні пошуки припинилися, в службових записах проступало певне роздратування. Ґустав Морелль, звісно, ще не знав, що насправді на той момент досяг у своєму розслідуванні максимуму і більшого йому добитися не судилося. Він почувався розгубленим, вагаючись запропонувати скільки-небудь логічний наступний крок або вказати місце, де слід було вести пошуки далі. Харієт Ванґер зникла у просторі, і почалися майже сорокарічні муки Хенріка Ванґера.

Розділ 09

Понеділок, 6 січня — середа, 8 січня

Мікаель засидівся за читанням паперів аж геть за північ і на Водохреще встав пізно. Прямо перед входом у будинок Хенріка Ванґера стояла майже нова темно-синя машина «вольво». У ту мить, як Мікаель взявся за ручку дверей, її широко розчинив чоловік років п’ятдесяти, що саме виходив з будинку. Вони майже зіткнулися — чоловік, схоже, поспішав.

— Що вам треба?

— Мені треба побачити Хенріка Ванґера, — відповів Мікаель.

У чоловіковому погляді з’явилося розуміння. Він усміхнувся і простягнув руку:

— Ви, мабуть, Мікаель Блумквіст, який допомагатиме Хенріку із сімейною хронікою?

Мікаель кивнув і потиснув його руку. Хенрік Ванґер вочевидь почав поширювати «легенду» Мікаеля, щоб пояснити його перебування в Хедестаді. Чоловік відзначався повнотою, яка виникає як результат багаторічного сидіння в офісі і на нарадах, але Мікаель відразу помітив у рисах його обличчя схожість з Харієт Ванґер.

— Мене звуть Мартін Ванґер, — підтвердив той його здогадку. — Раді вітати вас у Хедестаді.

— Дякую.

— Я деякий час тому бачив вас по телевізору.

— Схоже, всі бачили мене по телевізору.

— Веннерстрьома… не полюбляють у цьому будинку.

— Хенрік про це згадував. Я чекаю продовження історії.

— Він кілька днів тому розповів, що найняв вас. — Мартін Ванґер несподівано розсміявся. — Він сказав, що ви, напевно, погодилися на цю роботу через Веннерстрьома.

Секунду повагавшись, Мікаель вирішив сказати правду:

— Це була вагома причина. Але, чесно кажучи, мені треба було поїхати із Стокгольма, і в Хедестад мене запросили дуже вчасно, як мені здається. Я не можу вдавати, що суду не було, — адже мені доведеться посидіти у в’язниці.

Мартін Ванґер кивнув, раптом ставши серйозним:

— Ви можете подати апеляцію?

— У даному разі це не допоможе.

Товстун подивився на годинник:

— Увечері мені треба бути в Стокгольмі, тому я повинен бігти. Повернуся за кілька днів. Приходьте до нас якось на вечерю. Мені дуже хочеться почути, що відбувалося на суді насправді.

Вони знову потисли один одному руки, і Мартін Ванґер, підійшовши до «вольво», відчинив дверцята. Обернувшись, він гукнув Мікаелю:

— Хенрік на другому поверсі. Заходьте.

Хенрік Ванґер сидів на дивані в своєму кабінеті, на столі перед ним лежали «Хедестадс-курірен», «Даґенс індастрі», «Свенска дагбладет» та обидві вечірні газети.

— Коло входу я стрівся з Мартіном.

— Він помчав рятувати імперію, — сказав Хенрік Ванґер і трохи підняв термос, що стояв на столі. — Кави?

— Дякую, із задоволенням, — відповів Мікаель.

Він сів і задумався, чому це Хенрік Ванґер так розвеселився.

— Бачу, про тебе пишуть у газетах.

Хенрік Ванґер простягнув вечірню газету, розгорнуту на заголовку «Медійне коротке замикання». Текст написав колумніст[36] у смугастому піджаку, який раніше працював у журналі «Фінансмагасінст монополь» і зажив популярності як майстер висміювати будь-кого, хто бере в чому-небудь активну участь або гаряче відстоює свою позицію, — феміністи, антирасисти і захисники навколишнього середовища завжди могли розраховувати на свою порцію його іронії. Щоправда, у висловленні власних спірних поглядів колумніст не був коли-небудь помічений. Тепер він, судячи з усього, переключився на критику ЗМІ; через чотири тижні після процесу у справі Веннерстрьома він всю свою енергію сконцентрував на Мікаелі Блумквісті, який — із зазначенням імені — описувався як цілковитий ідіот. Еріка Берґер зображалася фіфочкою від журналістики, що ні бельбеса не розуміє у справі:

Ходять чутки, що журнал «Міленіум» прямує до катастрофи, попри те що його