Ю. Несбе - Нетопир

міг убити сім жінок і в шість разів більше зґвалтувати? — із зітханням протягнув Водкінс.

У кімнаті з’явився Маккормак. Про тему зборів його сповістили заздалегідь.

— Якщо ти все життя був благополучним педерастом і всі твої друзі такі самі, то зрозуміло, як стає не по собі, коли помічаєш, що тобі подобаються дівахи. Дідько, адже ми живемо в Сіднеї, єдиному місті, де на людей з нормальною орієнтацією дивляться косо.

В його гомеричному реготі потонуло хихикання Юна, очі якого перетворилися на дві ледь помітні щілинки.

Але Водкінс, незважаючи на вибух веселощів, намагався не відхилятися від теми:

— І все-таки дещо тут не сходиться, — почухав він потилицю. — Діяти так холодно і розважливо, а потім учинити так необережно: запросити жертву до себе додому… У сенсі, він же не знав, що Інґер нікому нічого не скаже. Інакше всі сліди вказували б на нього. До того ж інших жінок він начебто вибирав навздогад. Навіщо зраджувати схемі, нападаючи на когось із знайомих?

— Усе, що ми знаємо, — це те, що в цього гада немає жодної схеми. — Леб’є подихав на одну зі своїх каблучок. — Навпаки, здається, він любить зміни. Не рахуючи того, що жертва має бути блондинкою, — він протер каблучку рукавом, — і має бути задушена.

— Один до чотирьох мільйонів, — повторив Юн.

Водкінс зітхнув:

— Гаразд, здаюся. Можливо, наші молитви були почуті і він зробив цю помилку.

— Що тепер? — запитав Маккормак.

Слово взяв Харрі:

— Зараз Отто Рехтнаґель, швидше за все, не вдома. Увечері у нього на Бонді-Біч прем’єра з цирковою трупою. Пропоную на неї сходити, а затримати відразу після вистави.

— Та наш норвезький колега любить драматичні ефекти, — сказав Маккормак.

— Якщо відмінити виставу, преса відразу рознюхає, в чому річ, сер.

Маккормак повільно кивнув:

— Водкінсе?

— Я — за, сер.

— Чудово. Приведіть його сюди, хлопці.

Ендрю натягнув ковдру аж до підборіддя, і здавалося, він уже лежить на катафалку. На опухлому обличчі вигравали цікаві барви. Обличчя спробувало посміхнутись Харрі, але скривилося від болю.

— Невже тобі так боляче посміхатися? — запитав Харрі.

— Мені все робити боляче. Навіть думати — і то боляче, — сердито відповів Ендрю.

Поруч на нічному столику стояв букет квітів.

— Від таємної залицяльниці?

— Можна сказати і так. Від Отто. А завтра прийде Тувумба. А сьогодні ось — ти. Приємно думати, що тебе люблять.

— Я теж дещо тобі приніс. Поки ніхто не бачить. — Харрі простягнув величезну, майже чорну сигару.

— A, maduro. Зрозуміло, Від мого любого норвезького amarillo. — Ендрю посміхнувся й обережно засміявся.

— Як довго ми з тобою знайомі, Ендрю?

Ендрю погладив сигару, мов котеня.

— Кілька днів, друже. Скоро, дивись, побратаємося.

— А скільки тобі треба часу, аби як слід пізнати людину?

— Як слід пізнати? — Ендрю зачаровано понюхав сигару. — Ну, Харрі, найбільш утоптані стежки в цьому темному і дрімучому лісі знаходиш майже відразу. У когось ці доріжки прямі, доглянуті, з освітленням і дороговказами. Здається, вони ладні розповісти тобі все. Але саме тоді потрібно матися на бачності. Тому що лісові звірі не живуть на освітлених дорогах. Вони живуть у нетрях і заростях.

— І багато потрібно часу, щоб це вивчити?

— Залежить від тебе. І від лісу. Інколи ліс трапляється темніший від звичайного.

— А твій ліс? — запитав Харрі.

Ендрю заховав сигару в шухляду столу.

— Темний. Як maduro. — Він поглянув на Харрі. — Але ти, звичайно, знаєш, що…

— Так. Один твій друг розповів мені дещо про Ендрю Кенсинґтона.

— Тоді ти розумієш, про що я. Як не потрапити на добре освітлену дорогу. Але в тебе теж є кілька темних плям. Напевно, пояснювати тобі ні до чого?

— Що саме?

— Скажімо, я знаю одну людину, яка, наприклад, кинула пити.

— Всі знають таких, — пробурмотів Харрі.

— Кожен залишає за собою слід, адже так? Прожите життя — це книга, яку просто треба вміти читати.

— А ти вмієш?

Ендрю поклав свою величезну руку йому на плече. «Він став жвавіший», — подумав Харрі.

— Гарний ти хлопець, Харрі. Мій друг. Думаю, ти все розумієш, так що не шукай там, де не знайдеш. Я всього лише один з мільйонів самотніх душ, що намагаються жити на землі. Іноді у мене навіть виходить зробити щось гарне. От і все. Я не так багато важу, Харрі. Не шукай у мені — це марно. Та врешті-решт і нецікаво.

— Чому?

— Коли сам не знаєш свого лісу, іншим краще туди й не ходити. Дуже просто спіткнутись і впасти.

Харрі кивнув і поглянув на квіти у вазі:

— Ти віриш у випадковості?

— Так, — відповів Ендрю. — Життя — це ланцюжок суцільних випадковостей. Коли ти, наприклад, купуєш лотерейний квиток номер 822531, шанс, що випаде саме він, — один до мільйона.

Харрі знову кивнув.

— Що мені не подобається — так це те, що він мені випадав надто багато разів поспіль.

— Невже? — Ендрю заледве сів на ліжку. — Ну ж бо, розкажи.

— По-перше, коли я приїхав у Сідней, ти, хоча і не повинен був розслідувати цю справу, наполіг на тому, щоб тобі її дали і направили працювати зі мною, іноземцем. Питання виникли вже тоді. Потім, під приводом згаяти час, ти ведеш мене до цирку і знайомиш зі своїм другом. З чотирьох мільйонів жителів Сіднея з цим конкретним хлопцем я познайомився в перший же день. Одна людина! Чотири мільйони до одного. Потім цей хлопець з’являється знову, і ми навіть закладаємося на 100 доларів щодо одного особистого питання. Але вся річ у тім, що він з’являється в тому барі, де працює Інґер Холтер, і виявляється її знайомим! Знову чотири мільйони до одного. І поки я кружляю навколо очевидного вбивці, а саме — Еванса Вайта, раптом з’являєшся ти зі своїм джерелом, який — один з 18 мільйонів на континенті — бачив Вайта, випадково опинившись саме в Німбіні і саме у вечір убивства!

Ендрю, здавалося, поринув у глибокі роздуми. Харрі вів далі:

— І вже не дивно, що ти даєш мені адресу бару, де молодчики Еванса Вайта «випадково» виявляються завсідниками. І вони під тиском підтверджують ту історію, в яку всі просили мене повірити: що Вайт ні до чого.

До кімнати увійшли дві медсестри. Одна взялася за нижній кінець ліжка, друга доброзичливо, але твердо промовила:

— Вибачте, але час відвідин закінчився. Лікарі чекають містера Кенсинґтона на ЕЕГ.

Харрі почав шептати Ендрю на вухо:

— Я людина не блискучого розуму, Ендрю. Але розумію, що ти щось намагаєшся мені сказати. Не розумію лише, чому ти не скажеш цього прямо. Навіщо тобі я? Хтось тебе тримає, Ендрю?

Він