Дмитро Білий - Козацький оберіг

Вранці кобзар про щось довго говорив з купцем Рустамом. Данько й Жила, який вже міг трохи ходити, пішли на берег моря. На березі Жила довго стояв, вдивляючись у горизонт.

— Щось не видно моїх братчиків, — сумно промовив Жила, широко вдихаючи солоне морське повітря, яке, здавалося, наповнювало його могутньою силою. — Хотів би я зараз білі вітрила наших байдаків побачити — ураз змели би охорону цих пекельних каменоломень та визволили бідних невільників. Знаєш, братику, здається мені, що ніколи не зможу я жити спокійно, знаючи, що мої побратими в неволі гинуть.

Жила повернувся і, схиливши голову, пішов до караван — сараю. Данько, похнюпивши носа, поплентався за ним.

Кобзар Будник їх вже очікував.

— Ось що, козаче, — сказав він, — треба тобі зараз відправитися до міста Кафи. Домовився я з купцем Рустамом, що він найме корабель, який за три дні має підплисти до цього берега. Не знаю, яким чином ми зможемо майстра Богдана звільнити, але, якщо вдасться, то ми до цього корабля підпливемо, а ти нас подалі від Криму та горлорізів Чалма-бека відвези. Тільки для цього гроші потрібні. Ті кілька золотих талярів, що в мене були, я вже витратив, тому відправляйся до міста, знайди грека Апостолакі, він лавку тримає біля головної мечеті. Передай йому оце, і він дасть сто талярів.

Із цими словами кобзар простягнув козакові Жилі половину розрубаної навпіл мідної монети.

— Ми, кобзарі, усе те, що добрі люди нам подають у містах та селах, передаємо на викуп невільників та на інші добрі справи. Є у нас і знайомі купці. Вони знають, що як на Україну потраплять, то ми їм позичені гроші виплатимо з додатком. До вечора, сподіваюсь, повернешся, якраз і служка Рустамів до Кафи візком їде, тебе підвезе. У купця-грека друга половина монети. Він їх складе разом, і якщо зійдуться, гроші передасть.

Жила кивнув головою, взяв монетку й пішов до візка, на якому вже сидів служка.

— А ми поки з тобою, Даньку, сходимо до маєтку Чалми-бека, може щось розвідаємо, — сказав хлопцеві кобзар.

Тільки встигли вони вийти за ворота караван-сараю, як побачив Данько трьох вершників, які поїли своїх коней біля колодязя. Обличчя й одяг вершників були вкриті брудом і степовим пилом. Поруч з вершниками стояла русява дівчинка, віком не більше десяти років. Ноги її були збиті до крові, а на вкритому пилом обличчі пролягали доріжки від сліз.

Як тільки дівчинка побачила кобзаря й Данька, губи її затремтіли, і вона заридала, втираючи маленькими кулачками оченята.

Данько не витримав і підійшов до неї.

— Ти хто така і звідки?

Дівчина крізь сльози сказала тремтячим тонким голосом:

— Я Орися, на наш хутір напали ці дядьки й забрали мене.

— Не бійся, мене звуть Данько, може я тобі допоможу.

Кобзар почув ці слова, і обличчя його зблідло. Він щось запитав у вершників, один з них, який щойно вилив на себе цебро води, щось ліниво відповів. Кобзар повернувся до хлопця:

— Це людолови-домашки, горлорізи Чалма-бека, викрали її та везуть до нього в садибу.

— А нащо їм така мала? — запитав Данько, якому стало дуже сумно за долю нещасної Орисі.

— Хто його знає? — похмуро відповів кобзар. — Поки, може, у служницях буде, а підросте, то стане наложницею якогось посіпаки.

— Пане Буднику, — з відчаєм у голосі промовив Данько, схопивши кобзаря за рукав сорочки, — а може викупимо її чи відіб’ємо?

Кобзар тяжко зітхнув:

— Не можемо, Даньку, грошей у нас не залишилося, та і як її відіб’єш — такий гармидер почнеться, що усі горлорізи тутешні збіжаться.

Орися, крізь сльози слухаючи цю розмову, благально дивилася на Данька, як на останню надію на порятунок. У хлопця стислося серце, і він сам ледь не розридався, дивлячись, як здоровенний людолов легко підхопив дівчинку, перекинув її через сідло й поскакав у бік похмурого маєтку, стіни якого біліли на обрії.

«Був би тут козак Жила. Він би цих волоцюг миттю подолав і Орисю звільнив,» — думав Данько, плентаючись за сліпим кобзарем туди, де з-під копит коней людоловів здіймалися хмари пилу.

Полуденне сонце вже схилялось на захід, коли кобзар і Данько насилу допленталися до невеличкого, порослого деревами байраку, з якого було добре видно садибу Чалма-бека. Вони заховалися за густими кущами, і Данько почав уважно розглядати похмурі стіни, за якими вже стільки років мучився його батько.

Поблизу садиби Данько не побачив ні виноградників, ані зелених садів. Не було тут і ариків з прохолодною водою. Земля навколо маєтку була немов випалена пожежею, лише де-не-де жовтіли кущі колючої жовтої трави та чорніло кілька стовбурів сухих покручених дерев. Садибу огороджував високий мур з білого каменю. Данько пригадав каменоломню, і йому здалося, що цей красивий камінь вкрито кривавими плямами, мов спини рабів-каменярів. У стіні чорніли вузькі амбразури. Мур закінчувався гострими зубцями, між якими — Данько здригнувся з жаху — стояли високі списи із насадженими на них відрубаними людськими головами.

Хлопець, як міг, розповів про побачене сліпому кобзарю.

— Так, це справжня фортеця, і як же нам туди потрапити? — роздумував Будник.

Так вони просиділи до сутінок, поки тіні від сухих дерев не стали довгими, а вітер не приніс вечірню прохолоду. Час від часу до воріт маєтку заїжджали озброєні вершники, ворота зі скреготом за ними зачинялися, і більше жодного звуку не долітало з маєтку.

Данько мовчав. Після того, як він побачив Орисю, а старий кобзар так і не зміг її визволити, хлопець відчував у душі образу на Будника. Та й бездіяльне перебування в караван-сараї так близько від бажаної мети починало гнітити його.

— Здається, пора нам вертатись, — сказав нарешті кобзар, і вони пішли назад. Весь шлях назад Будник про щось міркував, а Данькові кортіло повернутися до маєтку Чалми-бека й пошукати можливості залізти всередину. Чим далі вони віддалялися від маєтку, тим більше Данька тягнуло назад.

Коли вони дісталися караван-сараю, надворі стояла ніч. Козак Жила сидів на порозі й мовчки курив люльку.

— Усе гаразд? — запитав його кобзар.

— Гроші я приніс, — відповів козак, простягаючи тяжкий шкіряний капшук із грішми, — але дивне щось я бачив. Коли йшов край берега, помітив, що за мною троє великих чорних псів ідуть. Хотів я їх шугонути, а вони немов у повітрі розчинилися. Щось здається мені, непрості ці пси були.

— Дійсно непрості, — промовив Будник, а Данько аж пересмикнувся.

— Нехай, Жило, гроші в тебе будуть, так надійніше, — промовив кобзар.

— У мене — так у мене, не пропадуть. А щодо псів, то, може, примарилося