Степан Далавурак - Чарівне горнятко

— Нащо закон толочиш? Ану, парубки, заберіть у нього все до крейцара.

Дідьки так і зробили. Потім перевернули увесь рай догори ногами, але душі не знайшли.

Дурнуватий чорт сказав:

— Гайда зробимо Петрові одно свинство, аби нас пам'ятав. Загулім Смерть кудись у темний ліс і там її сховаймо. Тоді побачите, як буде кукурікати Петро перед нами.

Антипко пішов до Смерті й сказав:

— Кумцю, ходім до лісу і там пошпацируємо на свіжому люфті.

— Йду, Антипку, йду… — Смерть любила шпацирувати.

Пішли. Чорти зрубали граба, зробили розколібину і спитали Смерть:

— А ти, кумцю, можеш засунути сюди ноги?

— Я все можу, — похвалилася кума й засунула ноги в розколібину. Антипко вибив клина, і граб стиснув їх, як обценьками.

— Що це за дідьчі жарти! — заверещала Смерть не своїм голосом.

— Отут будеш сидіти два роки. Так захотів святий Петро. — І чорти повтікали.

А за той час біднякові діти з'їли увесь хліб і почали голодувати знову. Гуцул пішов до ставу. Скинув сорочку, кожушину, гачі, постоли і став над ополонкою. Глип — а звідти виринув Антипко.

— Ти чого прийшов? — спитав гуцула.

— Мушу вже топитися…

— А ти знаєш, що твоя душа від нас фуркнула до неба?

— А куди їй летіти, як не до неба? Та мені байдуже, У мене є ще одна душа.

— Продаєш?

— Аякже.

— Скільки візьмеш?

— Мішок золота.

— Добре, прийду ввечері.

Гуцул довго думав, як обдурити чорта. І таки придумав. У нього був баран. Гуцул його засунув у мішок і став чекати чорта.

Як стемніло, нечистий прийшов з мішком на плечах. Кинув серед хати й прохрипів:

— Отут маєш золото, давай сюди душу.

Гуцул витягнув з-під лави мішок з бараниськом.

— Ади, моя душа.

Антипко прибіг з ношею у ліс. Там його чекала ціла зграя чортів.

— Ану, братчики, пантруйте, аби холера не втекла.

Всі приготувалися ловити гуцулову душу.

Баранисько висунув голову, подивився на чортів і подумав, що то є вовки. Боже мій, як вдарить баранисько Антипка у живіт, як гуцне другого дідька в бік, як кинеться на третього… Чорти перепудилися, ратиці позадирали і драла по корчах! Посходились тільки перед тим, коли мали запіяти півні. Розпалили ватру, посідали. Антипко спитав:

— Що нам, братчики, робити? Будемо шукати душу чи підемо до гуцула сваритися?

Дурнуватий дідько відповів за всіх:

— Почекаємо, доки не визволиться Смерть. Тоді пошлемо її до гуцула, аби зробила з ним порядок.

— Мудро сказано, — погодилися чорти.

А гуцул тим часом зажив як має бути. Купив собі коника, корову, двоє пацят і чотири курки — почав ґаздувати. Це дуже здивувало дідича, попа і шандаря. Вони закликали гуцула до себе у гості, дали горілки випити й спитали:

— Скажи нам, ґаздо, яка сила не дала тобі з голоду померти? Ми б теж хотіли так запомогтися.

— Як дасте мені телицю, то скажу, — відповів гуцул.

— Дам! — вигукнув дідич. — Тільки поведи мене до того, що золото дарує.

— Най бачу телицю уже в моїй стайні!

Дідич дав розказ форналям доставити телицю до гуцула.

— Тепер ходіть зі мною, — й повів дідича, попа, а заодно й шандаря до ополонки. Там сказав: — Скидайте з себе лахи.

Вони роздяглися. З ополонки виглянув Антипко:

— Чого ви прийшли?

— Хочемо топитися. Купи наші душі,— відповів гуцул.

Чорт зміряв його очима від голови до ніг.

— Твоя душа нам непотрібна. А душі цих панів купимо охоче. Ану ви, добродії, лізьте в ополонку, а ти, чоловіче, принеси їм лантухи на золото.

Піп, дідич і шандар шубовснули у воду і за ними аж забулькотіло. Антипко з них повитрясав душі, а жаба дала їм цицьки.

Гуцул і не подумав нести мішки на золото. Запряг собі коника й поїхав у ліс. їде він, їде, коли чує — у корчах щось стогне. Дивиться — то Смерть у грабовій розколині.

— Чоловіче добрий, змилуйся, визволи з біди, — почала просити.

— А хто тебе запхав у цей капкан? — спитав гуцул.

— Все розповім, та дай на ноги стати.

Гуцул витесав клин, забив у розколібину і визволив Смерть. Вона, шельма, схопила косу і чвахнула гуцула по шиї. Він упав і більше вже не встав. Того ж таки дня потрапив до пекла. Там не було коло котлів гайцера і не було кому смолу мішати. Приставили гуцула.

Гуцул гайцує день і ніч. Одного разу бачить — підійшли до нього дідич, піп і шандар. Такі худі, брудні, нещасні, аж не хочеться дивитися на них. Сіли коло вогню й гріються. Гуцул похитав головою:

— Йо-йой, ви зовсім завошивіли! Ану лізьте в котел, най ваша гнида виздихає.

Вони полізли у котел. Гуцул підлив смоли, підклав дров і так загайцував, що смола забулькала, засміялася.

Так бідний донині підкладає дрова під той дідчий горнець. І казці кінець.

ПРО ЛЕГІНЯ, ЩО ПОВЕРНУВ ЛЮДЯМ СОНЦЕ, МІСЯЦЬ І ЗОРІ[54]

А ото колись жив великий пан, що мав велику паню. Були дуже багаті, але як зістарілися, то засумували, бо не було кому маєтки лишити. Пані пішла до знахарки, аби їй порадила, що має чинити.

— У морі є чарівна рибка, — сказала їй знахарка. — Жінка, що її з'їсть, народить хлопчика.

Пані прийшла додому, розповіла панові й просить:

— Купи мені ту рибку.

Приїхав панисько на берег моря і спитав рибалок:

— Чи не зловили б ви мені ту рибку, від якої моя пані народить дитину?

— А чого ні? Але треба нам дати бочку горілки, аби хлопчина веселий був, бочку меду, аби дівчатам подобався, і бочку грошей, аби у нього багатство водилося.

— Все тото вам дам. Коли прийти за рибкою? Треба якнайскоріше…

Скоро байка мовиться, але не скоро рибка ловиться. Прийдіть через тиждень.

Минув тиждень. Пан привіз усе, що хотіли рибалки. Дали йому рибку.

У пана була за кухарку вже старша гуцулка. На пательні так файно запахло, що в гуцулки слина потекла. Було грішно не покуштувати хоч кавальчик рибки. Та і яка кухарка готує й не куштує. Відламала трошечки і з'їла, решту понесла пані.

Минули місяці. Кухарка народила сина, а через кілька днів і пані мала сина.

Як панський син підріс, його віддали до школи, а гуцульський — пас гуси на толоці. Його не впускали навіть до покою, де грався панич.

Так минуло багато років. Гуцульчин син став таким легінем, як сонечко. Гуцулка не могла натішитися ним.

Одного разу сталося так, що на небі сонце не зійшло, а ввечері місяць десь пропав і зірки не світили. Люди ходили сумні, як перед