Галина Костянтинівна Вдовіченко - Ось відкрита долоня

Тому Настя часом зупиняє деяких відвідувачів біля ліфта:

– Ви до кого?

– На солдатиків подивитися…

– Подивитися? – обурюється вона. – Хіба ж це зоопарк?..

Настя, за її власним визначенням, «відповідальна» за хірургічний корпус, за те, щоб хлопці тут мали все необхідне. Інформацію, списки потреб виставляють на «Фейсбуку» на сторінці «Волонтерської сотні».

Про один з найпам’ятніших днів Настя згадує так: «Це коли в корпусі було погано з водою… звичайною питною водою. Її практично не було. На сім палат – одна баклажка, і всі хлопці просили пити…»

У воді завжди найбільша потреба, а з одягу найперший дефіцит – спортивні штани. Хто б сказав ще рік тому, що найкращим подарунком для дівчини буде кілька чоловічих треників…

Якби Настя була літературним персонажем, якби оповідання про неї було не фотографією, а написаною з натури картиною, то цю дівчину привело б у волонтерство не що інше, як кохання. Потреба підтримати близьку людину вийшла б за рамки романтичних стосунків, розрослася б до необхідності допомагати багатьом, стала б стилем життя. Оповідання про Настю мало б світлий фінал. Її майбутнє проглядалося б у тому, що вона відчуває і що робить тепер.

3

Під вечір береться мороз. Перебігаємо між корпусами, встигаючи відчути холод зимового повітря. На ґанку стоїть Василь, айдарівець, у самій футболці з тризубом. І хоч би що йому, з рота пара, жартує з хлопцями-дівчатами, а ті – у теплих куртках. Застудите героя!

Про Василя писали всі засоби масової інформації: йому в полоні відрубали руку з татуюванням «Слава Україні!». А тоді, скаліченого, обміняли на когось із родичів свого ватажка. Забираємо Василя до корпусу, а швидше, він сам вирішує, що час йти. Обганяє нас у коридорі відділення, ліве плече нижче правого, наче рука відтягує його донизу.

Час від часу Василь приїжджає до госпіталю зі Старого Самбору на реабілітацію. Удома завдяки йому виник швейний волонтерський батальйон, де шиють з флису шкарпетки, балаклави, кикимори, маскувальні халати. Передають на Схід. Він сам з волонтерами вже возив на Луганщину термобілизну, військову форму, тепловізор. Хтось починає з волонтерства, а тоді стає бійцем, бере до рук зброю. А у когось навпаки, спочатку передова, бої, поранення, одужання, а тоді – волонтерство. І всюди різні люди зустрічаються. Є люди, а є гівномути, як сказав один з поранених бійців. Таке слово вигадав. Василеві один такий зустрівся з порадою: для чого тобі дорогий протез, тобі достатньо вчепити гак, аби пакет тримати… Але трапився й медик, що дав надію: є, мовляв, у світі такі сучасні біонічні протези, що наче мають нервові закінчення, штучні пальці згинаються-розгинаються. Але й ціна немала, до двохсот тисяч доларів… Підключай, сказав, волонтерів та доброчинців, вони допоможуть.

– Волонтери – наше все!

Це Фелікс радіє, зустрічаючи Марину. Високий, говіркий, помітно накульгує. Доброволець з батальйону територіальної оборони «Волинь». На реабілітації. Стильна зачіска, палиця в руці, футболка «Слава Україні!». «Знову, – каже, – перукарі приходили» (перукарі тут теж волонтери). Розповідає, як спочатку на Сході батальйон нічого не мав, нічогісінько, і як ситуацію заходилися виправляти звичайні люди. Волонтери привозили все необхідне на передову, незважаючи на обстріли. «Ми їм руки готові були цілувати, – каже Фелікс. – Якби не волонтери, то ні армії, ані добровольчих загонів не було б. Нічого б не було. І тут у госпіталі, те саме…»

Неспішно проминає нас зворушлива трійця: у центрі чалапає крихітна дівчинка, на голові підстрибують п’ять кумедних хвостиків. Маленьку тримають за ручки батьки: високий чоловік у жорсткому корсеті й молода жінка, коса через плече.

Дівчинка нещодавно навчилася ходити, у госпіталі й навчилася. Це перше, що дізнаюся про цю сім’ю, а друге – що вони з Білої Церкви. «Я Віку ще годую груддю», – каже Людмила. У кількох госпіталях сімейне тріо разом, тепер жінка з дитиною живуть у школі-інтернаті, шукають житло поближче, але з ранку до вечора – зі своїм чоловіком і татом. Руслан воював у 72-й окремій механізованій бригаді, після тяжкого поранення чотири місяці лікувався в столичному госпіталі, а сюди потрапив на реабілітацію. «Розходжуюся потихеньку», – усміхається він. Маленька Віка, крекчучи, подає батькові календарик, на фото – козенятко, символ наступного року.

– Скажи: «На!» – підказує чоловік, – і я візьму.

Мала сопе, мовчки пхає татові картинку.

– Не розумію, – м’яко наполягає він. – Скажи: «На!»

– Вона говорила, – Людмила прагне похвалитися успіхами малої, – вона щойно говорила, Руслан її навчив…

4

Світлану зустріли в «хірургії», у третій палаті – вона вітала Андрія з іменинами.

– Почекайте, – сказав нам Андрій, залишивши подарунок на ліжку. – Сашко, де в нас там..?

Брат витяг звідкись пляшку червоного вина.

– Та не треба! – замахали руками до нього.

– Треба-треба. По три ковтки, за здоров’я. Штопора, щоправда, немає, але це не страшно.

Спостерігаємо за тим, як можна відкоркувати вино без жодних допоміжних засобів. Виглядає як фокус. Андрій перекинув пляшку догори дригом, тримає її в повітрі, а брат Сашко б’є в дно дволітровою пляшкою мінеральної води. Глухі удари – і жодного ефекту.

– Зараз піде, – запевняє Андрій, міцно стискаючи здоровою рукою пручливе каберне, – нікуде не дінеться…

На ньому синя футболка з написом: «Україна – моя земля». Прооперована, схована в жорстку лангетку рука на перев’язці затуляє останнє слово. Андрієві потрібна допомога, але він не дозволяє нікому втручатися. Та й ніхто з нас не здатний відкоркувати пляшку без штопора, без ножа, голими руками. Нам залишається лише дивитися.

Корок вперто тримається скляного горла.

– Може, іншим разом? – пропонує хтось з дівчат.

На неї дивляться з осудом: нікуди ми не підемо, особливо тепер, коли нічого не виходить, коли той корок ані руш. Андрій має відкрити це непоступливе вино. Однією рукою. Він б’ється з тою пляшкою чимдуж, підохочуючи брата:

– Давай, Сашко! Ще! Ще! Сильніше бий!

І корок не витримує.

– Є! – каже Сашко.

Каберне вибулькує в пластикові стаканчики. Тост: «За перемогу!» Андрій тягне свій ковток через трубочку. Обличчя йому відновлювали канадські пластичні хірурги. Боєць 80-ї аеромобільної бригади, після поранення в Луганському аеропорту він переніс уже кілька операцій голови, руки, ноги. Ще в аеропорту йому ампутував ногу хірург-травматолог, який згодом повернувся на постійне місце роботи – у цей госпіталь, у це відділення, яким керує. Тепер «веде» Андрія. Як і дядю Сашу з «Айдару», який прикривав відхід поранених з аеропорту.

У ті липневі дні підполковник медичної служби разом зі своїми колегами облаштував похідну операційну в Луганському аеропорту. Знеболювального бракувало, траплялися дні, коли пораненим витягали