Леся Нічна - Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна

Глава 25. Вставай, Ліро, ми все упустили!

Пташка відлетіла, залишивши мене в повному здивуванні.  

Що це взагалі було?!  

А головне — навіщо і чому?  

Суцільні запитання без жодного натяку на відповідь.  

Але якщо відповіді в мене немає (а запитати вже ні в кого), то залишається тільки забути й спробувати заснути.  

Ранок мудріший за вечір, як казали великі люди.  

Нема чого забивати голову переживаннями, а то завтра теж буду клювати носом.  

Я зняла полог тиші з Василини, яка мирно похропувала, і сама залізла під ковдру, згорнувшись клубочком.  

І заснула так міцно, що не побачила жодного сну.  

Поки мене хтось не почав трясти за плече. 

— Вставай, Ліро, ми все упустили! — прошипіла Василина, ніби я могла терміново щось підняти.  

Та я себе підняти не можу!  

Які тут ще підйоми…  

Я навіть очі не відкрила, але пробурмотіла: 

— Якщо ти уронила поки що тільки себе, то нічого страшного… Головне — мене не роняй… Мені ще на зміну треба… денну… нічну… завтрашню…  

— Та вставай уже і перестань слину пускати! Тобі ректор снився, чи що? — засміялася вона, продовжуючи мене трясти. 

Я навіть не спромоглася відкрити очі. 

Ректор, на щастя, мені не снився.  

Його особистої присутності на близькій і постійній основі мені вистачало.  

— Ні… мені снилося м’ясо… смажене, соковите…  

М-м-м.  

Я відчула, як рот знову наповнюється слиною.  

Ну так, залишки свідомості вирішили мене помучити образом соковитого стейка.  

І знаєте що?  

Спрацювало!  

А потім я згадала, що в мене немає грошей на стейк.  

Стало сумно.  

Тому я пустила слину і кілька разів поплакала. Красиво жити не заборониш.  

Може, справді податися до ректора кішкою? 

Грошей не платили, нервову систему вимотували, зате годували смачно і ситно. Ще й погладити могли.  

Ой, хух! Який жах, Ліро!  

Не потрібен мені жоден ректор-темний магістр.  

Я сама зі всім справлюся.  

Як і справлялася все життя.  

Це набагато краще, ніж бути комусь постійно винною.  

Як, наприклад, я вже була винна ректору за порятунок свого життя.  

Не хотілося б влазити в ще більший борг перед ним.  

— Вставай швидше, Ліро! — вже набагато похмуріше сказала Василина. — А то смажене м’ясо зроблять з нас!  

Я простогнала і накрилася ковдрою з головою.  

Та я вже як фарш…  

Хто там з мене ще й відбивну робити зібрався?  

Робіть, тільки дайте поспати, заради всього світлого і темного.  

— Вставай, кажу! У нас сьогодні практика з бойової магії! — гаркнула вона і…  

Кинула в мене щось важке.  

Велике.  

І гучне.  

Я навіть не поворухнулася.  

Зате це щось пролетіло мимо і з глухим ударом врізалося в стіну, впавши поряд на ліжко.  

Я ледачо перевернулася на живіт, відчуваючи максимальний кайф від цього руху. О, ще холодненьке місце на подушці. І ніжку закинути на ковдру. Все! Життя вдалося.  

Принаймні це ранок.  

Якщо Василина не придумає кинути в мене ще щось.  

Більш важке.  

І вже по голові.  

— Бойова практика? — сонно пробурмотіла я. 

Ага.  

Звісно.  

Нехай вона проходить без мене.  

У мене тут бойовий сон.  

Зі стейком.  

Я хихикнула.  

Я виграю точно!  

І стейк буде моїм… хоча б уві сні.  

— Так! — обурилася Василина. — Яку нам проведе ректор!  

Я встала.  

Різко.  

Так різко, що в мене запаморочилося в голові.  

І почалася паніка рівня «я не готова». 

— ЩО?! — заволала я так, що, якби поруч був хоч один викладач, він точно вліпив би мені мінус за несамовитість.  

Василина задоволено кивнула, спостерігаючи, як я в паніці риюся в комоді, шукаючи форму.  

— О так, ректор особисто проведе практику. 

Я завмерла, втупившись у неї.  

— Але чому саме сьогодні?  

Василина знизала плечима: мовляв, не маю жодного уявлення.  

А потім кинула на мене тривожний погляд, ніби вже прощалася й готувалася писати поминальні слова.  

Раніше нашу практику проводив доволі милий старий професор.  

Дав завдання, ми потренувалися й розійшлися, як кораблі в морі.  

Були ж славні часи.  

Бойова практика була просто канікулами у порівнянні з тим, яке пекло нам влаштовували під час сесії.  

Але до неї ще треба було дожити.  

— Кажуть, що ректору хтось заїхав по щоці… тому він наклеїв туди пластир.  

Ой, та не треба драматизувати!  

Симулянт!  

Звичайний, ніжний, дівочий ляпас.  

Нічого надприродного!  

— Пф-ф-ф. — Я махнула рукою. — Навіть не боляче було.  

— Кому? Тобі? Йому? — не зрозуміла Василина, захлопала віями. — Стоп. Так це була ти?!  

— А-а-а… е-е-е. Ні, звісно! Ну… можливо, і я. І йому було… не боляче.  

Василина ляснула себе долонею по лобі. 

— У тебе все на обличчі написано! Коли ти встигла його вдарити?!  

Я зам’ялася.  

Не розповідати ж з усіма подробицями. 

Чим менше знаєш — тим міцніше спиш!  

— Та це випадково… рука здригнулася. 

— Ліро, він може використати тебе як мішень.  

Я завмерла.  

— А це законно?  

— Ректору все законно.  

Ну, чудово.  

Залишилося тільки вирити собі могилку, лягти в неї і сказати:  

«Приймайте нового постояльця. Поганих звичок немає, тільки їсти можу багато»

Я швидко натягнула форму, заплела волосся й кинула погляд у дзеркало.  

У відображенні була я.  

А краще б кікімора!  

І я не була готова.  

— Василино… — похмуро сказала я.  

— Що?  

— Якщо я сьогодні не повернуся з практики, скажи Грегору, щоб відклав для мене найбільший шматок м’яса і поклав на мій гріб.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍