Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

свідомість повністю, щоб не залишилося таємниць. Щоб благоговіти перед світом. Відчуваю, що нарешті знайшов людину, з якою всі ці мрії можуть стати реальністю. Тепер я розумію, що в кожній жінці насправді я шукав тебе.

— Знаю. А я шукала тільки тебе. І слава Богу, дочекалася.

Переступивши поріг квартири, ми стали цілуватися, і моя рука блукала її головою, насолоджуючись шовковистістю її волосся, ніжністю її шиї. Її руки бігали у мене по грудях, наче теплий паводок. Торкнувся її тіла, і мені здалося, що на світі я не торкався спорідненішої матерії — наче ми зліплені з однакового тіста, однакового кольору, одної консистенції.

— Ти така красива. Маю відчуття, наче знаю тебе тисячу життів. Мільйони життів.

— Теж маю таке відчуття, — вона притуляється щокою до моїх пальців, ніжно цілує їх.

— Хто ти? — питаюся я, і мої пальці просочуються крізь її густе чорне волосся з синім відливом, наче вода крізь коріння дерев. — Звідки ти взялася у моєму житті?

— Не знаю, — каже вона і загадково усміхається, трішки примружується, так, що нерівність її передніх зубів стає особливо чарівною, дитячою. — Може, ти мені скажеш?

— Ти моя мрія, — шепочу я і притискаю її до себе, мої пальці впиваються в її руки. Глибоко вдихаю її запах. Він повністю позбавляє мене можливості вибирати — і я вже сам не хочу вибирати. Притискаю собі до рота її руки і починаю жадібно цілувати, наче переді мною Бог.

* * *

— Проходьте, — Каріночка в офісі у Карманова показала Федорові рукою, куди слідувати, і додала стишеним голосом: — Він не в гуморі сьогодні.

У коридорі вже встигли порозвішувати картини — тепер кожна з них мала своє маленьке затишне електричне світло: Ріхтер, Хокні, Цзен Фаньчжи.

Карманов сидів, заглиблений, з пониклими плечима, на столі, і дивився кудись собі під ноги.

— А, це ти? — сказав він, відволікаючись на хвилину від дум.

— Усе не так. Розумієш? Воно має бути якось не так.

— А як?

— Не знаю.

— Це ти мені маєш сказати. Я тобі плачу гроші, щоб ти мені казав, як воно все має відбуватися, — відповів Карманов.

— Що... що саме вам здається неправильним? Ось, до речі, ескізи логотипу. Ці мені здаються кращими, я зупинився б на них, — Федір дістав останні роботи Вадіка, які той підготував спеціально на його замовлення.

— «Сома Інкорпорейтед»? Мені подобається, — промовив байдуже Карманов з індиферентним виразом на обличчі, й одразу ж відклав аркуші вбік.

— Послухай, у мене був сон, — заговорив Карманов, і його очі раптом спалахнули. — Неймовірний сон. Слухай.

Федір сів на крісло біля Карманова, і той почав розказувати:

— Мені снилося, що я — велетенський воїн. Я був таким великим, що — порівняно зі мною — планети видавалися просто мухами, які літають навколо мене. Я був озброєний булавою, вона вся була вкрита коштовним камінням і виблискувала золотом, а на голові у мене був золотий шолом, — коли Карманов говорив, його почало переповнювати незрозуміле збудження. — Я був таким великим, що більшого за мене нічого просто не було! І я йшов через воду, я брів у пітьмі, навколо висіла непроникна пітьма, та я все одно якось бачив у цій пітьмі, — на обличчі Карманова з’явився дитячий вираз захоплення і зачудування. — Це був океан, на ньому були великі хвилі, і він був неозорий, але я був такий великий, що цей океан був мені всього лише по коліна. Могило, я прокинувся серед ночі, і мене всього аж трусило від щастя, від сили, Віка намагалася мене заспокоїти, та я вже не міг заснути тієї ночі, тільки весь час думав про цей надзвичайний сон. Там усе було, наче реальність, наче справжнє! Я пішов до спортзали і дві години там займався зі штангою, і лише тоді мене трохи попустило. Наскільки в цьому образі було зосереджено доблесті, могутності, сміливості! Я думаю, це якийсь пророчий сон, Могило. Я ще не розумію його до кінця, та розумію, що цей воїн — це я, це все те, що ми з тобою задумали. Ми так само ідемо через пітьму. І хоча наразі навколо нічого не видно, але за нами — перемога. Ти розумієш, про що я?— сказав Карманов,зіскочивши зі столу, став збуджено ходити перед Федором.

— Дуже добре, що ти вже вийшов на Гурова. Нам потрібно чимскоріше розпочинати співпрацю. З ним у нас іще будуть проблеми, та чим зарадити, це дорога.

— Дійдуть не всі, — додав Федір, завершивши улюблений вислів Русича.

— Що? — перепитав Карманов.

— Це дорога, — повторив він. — Дійдуть не всі.

* * *

Його розбудив будильник ще перед шостою. Сесія в Психоінженерній гімназії розпочиналася о дев’ятій ранку і він боявся, як би не застрягнути по дорозі на Пущу в корках біля Палладіна. Він поцілував Смирну, яка ще спала, уткнувшись обличчям в місце, де щойно на подушці лежала його голова, і пішов у ванну.

Уже холодні ранки, і я відчуваю невблаганне насування осені. В автомобілі затишно — не хочеться вмикати музики, хочеться побути насамоті з собою. Виїжджаю з Києва на Пущу, насолоджуючись відчуттям свободи і повноти, яке окрилює мене.

Коли по обидва боки від траси пішли ліси, я відчуваю прилив бадьорості. Ці місця недаремно вважаються курортними — від них віє чимось особливим, якоюсь тихою сосновою святістю, древньою і православною. Повз мене проносяться довжелезні вантажівки з вогненебезпечними цистернами, і далекобійницькі траки, додаючи реальності всьому, що бачу навколо, нагадуючи, що я тільки-тільки виїхав з міста, хоча за відчуттями, я уже заглибився в непрохідну поліську глуш.

На відпочинковій базі, де мають проходити заняття Гімназії, непривітна жінка в окулярах відвела мене в п’яту аудиторію. Заняття вже почалися, пояснила вона, проте я можу посидіти і послухати.У п’ятій аудиторії я застав дивне видовище — стільців десять-дванадцять зайняті людьми різного віку — кілька жінок, більше чоловіків, пару людей зрілих, здебільшого молодь і трохи старші. Усі вони сиділи з прямими спинами. Очі заплющені. Дихання рівне. У кімнаті гуділа тиша.

Навпроти гімназистів за столом, ніби справді викладач, сидів Віктор Чиж. Увесь його вигляд виражав крайню зосередженість. Обличчя його видавалося висіченим із темного грубого каменю — у тінистій кімнаті проступають скули, темніють кола під очима, від нього віє моторошною, трагічною силою. Він злегка кивнув мені, жодної емоції не проскочило на обличчі.

— А теперь выведем шар внимания в область невосприятия, за пределы абстрактного поля зрения, — негучним, твердим голосом скомандував Віктор. — Следим за тем, чтобы форма шара