Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

Проф. Сукенніцький, безперечно, правий у тому, що модерного поняття надії не можна прямо переносити на минулі віки та що поляки, польський народ 16–18 і подекуди ще навіть 19 століть — це була категорія не етнічна, але політична й державно-правна. Однак дивно, що характеризуючи історичне значення польського народу в минулому, професор Сукенніцький не згадує про його найважливішу прикмету: його становий соціальний зміст. “Польський народ” був тотожний з корпоративною організацією шляхетського стану Речі Посполитої. (Зовсім подібно на Угорщині “популюс”, народ чи нація в політичному значенні, був тотожний з шляхетською верствою, незалежно від її етнічного походження, а не з мадярами як етнічно-лінгвістичною групою, руський чи литовський шляхтич входив у склад польського народу, а зате не належав до нього селянин-кріпак корінних польських земель). Яскраві приклади таких відносин зустрічаємо ще в 19 столітті; під час мазурської різні 1846 р. селяни Західньої Галичини, з етнічного погляду чисті поляки, казали самі про себе: “Ми не є поляки, ми є цісарські”; слово “поляк” вони розуміли як однозначне із “шляхтич”.

Мені здається, що професор Сукенніцький має нахил перенаголошувати та ідеалізувати федеративний характер історичної Польської держави. Тут не йдеться про те, щоб відмовляти будь-яких заслуг чи позитивних досягнень політичному організмові, який проіснував кілька століть та що в його розбудову люди українського роду зробили чималий внесок. Стара Річ Посполита — це для нас у певному розумінні частина нашої власної історії, подібно, зрештою, як Російська імперія 18–20 ст. Але історичні факти вказують на те, що, незважаючи на полонізацію, насамперед державно-політичну, а згодом теж мовну, культурну й релігійну, нашої старої провідної верстви, Русь-Україна ніколи повністю та органічно не ввійшла у склад Речі Посполитої, не знайшла для себе в її рамках такого місця, яке було б задовільне з точки погляду інтересів як України, так і цілої держави. На це склалися, мабуть, наступні причини: а) геополітичні: Польща, заангажована в балтицькі й інші проблеми, до яких Україна не мала безпосереднього відношення, не могла приділювати належну увагу південно-східнім, чорноморським проблемам. Польща не давала Україні достатньої охорони перед турецько-татарською загрозою. Ліквідація Кримського ханства — цей основний поступят української зовнішньої політики — була здійснена щойно Росією під кінець 18 ст.; б) релігійно-культурні: Київська Русь-Україна завжди була відкрита на західні культурні впливи, але разом з цим вона належала до світу східнього християнства. Польсько-українська етнічна границя була границею двох “культурних кіл”, латинського й візантійського. В Речі Посполитій православ’я було в найкращому випадку толероване, але воно ніколи не було ані легально, ані фактично рівноправне з Римо-Католицькою церквою. Для України такий стан був на довшу мету нестерпний; в) у структурі шляхетської Речі Посполитої не було місця для козацької верстви. Згідно з польським устроєм, монополія політичних прав та права володіння землею належала шляхті. Цю монополію розсаджувало козацтво, як верства плебейська, але рівночасно лицарська (озброєна), фактично володіюча землею та політично організована. Тут було джерело безконечних конфліктів. Нема теж сумніву, що польсько-шляхетський устрій був глибоко ненависний масам українського селянства. Все, що пов’язувалося з традиціями Речі Посполитої, було для українського селянства однозначне з ярмом і неволею.

Я зовсім згідний з професором Сукенніцьким, що не слід “викреслювати з історії” віки співжиття польського й українського народів в рамках старої Речі Посполитої Але професор Сукенніцький, мабуть, не усвідомлює, яке центральне місце в українській національно-політичній традиції займає саме боротьба проти цієї Речі Посполитої Наріжним каменем модерної української нації є Хмельниччина. Хмельниччина, можна сказати, закриває й закреслює собою моменти участи козаків у спільних походах з поляками проти ворогів Речі Посполитої, подібно як у польській історії повстання 1830 і 1863 років “закривають собою” факти приналежности міністрів-поляків до уряду царської Росії.

Стосовно Гадяцької умови, вона залишається гарним епізодом, але не більше. Даремно міркувати, котра сторона, польська чи українська, більше відповідальні за її невдачу. Професор Сукенніцький правий у тому, що політика Виговського не знайшла підтримки в українському суспільстві. Але якби серед правлячих кіл Речі Посполитої було яке-небудь зрозуміння й бажання для компромісової розв’язки козацько-української проблеми, то нагод для такої політики не бракувало ані перед, ані після Гадяча. Діло в тому, що ця компромісова розв’язка була неможлива без радикальної перебудови устрою Речі Посполитої, до якої її магнатська верхівка була зовсім нездібна. Українські історики різних напрямів (не тільки “лівий” М. Грушевський, але теж “правий” В. Липинський) уважають Гадяцьку умову за фатальну політичну помилку гетьмана Виговського.

Стосовно ролі Уніятської (Греко-Католицької) церкви в історії України, то ця церква “націоналізувалася” щойно за австрійських часів у Галичині. Греко-Католицька церква, як ми її знали в остан-ніх поколіннях в Галичині, це духова дитина австрійського просвіченого абсолютизму (“йосифінізму”), який допоміг їй визволитися з-під польських впливів, під якими вона перебувала до того часу. Щойно після того унія пустила глибоке коріння в житті західньої вітки українського народу.

Якщо я добре зрозумів професора Сукенніцького, він каже, що новітній український національно-визвольний рух позичив концепцію етнічного націоналізму з ідеології Романа Дмовського на початку поточного століття. Це не вірно. Новітній український національний рух від самого початку, себто від 1840-х рр. (Кирило-Методіївське Братство на Наддніпрянщині та Головна Руська Рада в Галичині), базувався на етнічному розумінні національности. Це заздалегідь виключало можливість порозуміння з тими силами, які виходили з концепції історичної (хоч би навіть зреформованої) Польщі. Бо навіть якщо прийняти, що відроджена Річ Посполита мала б становити федерацію, що в ній автономна Русь-Україна знайшла б собі місце поруч з властивою Польщею та Литвою (по суті, Литвою й Білоруссю) — то така розв’язка означала б практично поділ українських земель по Дніпрі та залишення Лівобережжя, Слобожанщини й Степової України під Росією. Така перспектива не могла приваблювати українських патріотів. (У цьому контексті варто познайомитися з капітальним трактатом М. Драгоманова “Историческая Польша и великорусская демократия”, що й досі не втратив актуальности.)

Гадаю теж, що професор Сукенніцький не зовсім точно характеризує ідеологію Дмовського. Коли б Дмовський послідовно дотримувався концепції етнічного націоналізму, він, очевидно, мусів би вважати, що східні кордони Польщі повинні проходити приблизно по лінії Сяну й Бугу. На такій плятформі не тяжко було б досягти польсько-українського порозуміння. (Українські політичні кола ніколи не ставили під сумнів права на культурну автономію польської меншости на українських етнічних землях.) Але ж бо добре відомо, що Дмовський обстоював східні кордони Польщі, що йшли навіть дальше, ніж польсько-совєтська границя, устійнена Ризьким договором. Як таку поставу можна було погодити з “етнічним націоналізмом”? Дуже просто. Дмовський вірив, що польська