Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

- І що з тими душевними робити? М’яса не їли?

- Їли, але дуже у нього за це перепрошуючи. З часом до анімізму увійшли уявлення про двійників, менш могутніх називали душами, могутніших - духами. Й головними двійниками були душі померлих родичів.

- У що люди тільки не вірить… –  фиркнув він.

- Ага, точно, – посміхнулася на той його скептичний вираз обличчя.

- Але стоп…Ти серйозно зараз? Ти хочеш сказати, що в дівчині живе якийсь дух чи що там може жити? – винирнуло ошелешення на його обличчі.

- Цікаво, правда? – скорчила я гримасу. – Не знаю, що там живе, я того не бачу. Привида бачу.

- І що з привидом? – насторожено глянув він на мене.

- Вештається, – байдуже мотнула головою.

- Ситуація з приводом контрольована?

- Повна гармонія. Він не чіпає мене, я не чіпаю його.

- А ти можеш? – уточнив він.

- Здається, можу. Але його поява тут якась дивна. Його наче щось висмикнуло…

- В розумінні? – враз насупився Зорян.

- Привид – це душа людини, яка з якоїсь причини не пішла в потойбічний світ. Але цей, з ним щось не так. Він жив століття тому й цей весь світ для нього одна суцільна несподіванка. Не знаю, як так може бути.

- Якась дурня… – побарабанив він пальцями по своєму лобу. – Але йде явно за наростаючою, спочатку привид, далі дівчина з амулетом, що витягує душу…А коли душу витягуєш, людина ж вмирає, так?

- Вважається, що душа може жити без тіла, а от тіло без душі мертве.

- Тоді дівчину хотіли вбити? Гм, мудрований шлях вибрали…

- Аж занадто, якщо справді хотіли просто вбити.

- А що твій анімалізм каже про переселення душ? – задумливо почухав він потилицю.

- Анімізм. Каже, що душа володіє волею свого тілесного господаря здатна залишати тіло, входити в тіла інших людей, тварин й навіть речей опановувати їх та впливати на них.

- Е-е-е!!! Ні бельмеса не зрозумів.

- Є декілька теорій походження анімізму. Перша низка анімістичних уявлень виникла, як спроба стародавньої людини пояснити такі явища, як сон, хвороба, галюцинації, транс. Друга – через властиві первісним людям прагнення до уособлення та одухотворення об’єктів навколишнього середовища, типу духів грізних сил природи, рослин, тварин. Знаєш, як раніше давалися прізвиська людям? Наші пращури давали прізвища, що походили від різних тварин, вони вибирали їх за характером людини або її поведінкою. В такий спосіб вони хотіли відвернути нечисту силу від людини.

- А, як та душа може переселятися? – ще більше спохмурнів він.

- Цим ніби пояснювалася подібність між батьками й дітьми. Отак десь так і виникла віра у переселення душ.

- Що ВСЬО? Я чогось складнішого чекав.

- Та чого тільки я не чекала… – пробурмотіла й собі.

- І чого ти чекала? – ожив він.

Усі мої мрії дружно кинулися показувати ті смачні моменти мого того минулого життя, яке я б з радістю повторила. А деякі моменти, то прямо отак до самої глибокої старості.

- Що моє життя буде наповнене коханням й щастям, а натомість привиди, амулета і якась невідома лабуда, – і гіркота відчутно ковзнула в моєму тоні.

- І хто той щасливчик? – з награною посмішкою поставив питання Зорян.

- Хтось, хто не поїде дахом від вивертів долі й навали позамежного, – огризнулася я. –Того, бачиш, мрію грандіозно.

- Відьмочка, ти чого? – злізла з його губ ота дурнувата усмішка.

- Мені не вистачає тебе. З тобою було спокійніше.

- Я приїду. Я можу передчасно завершити лікування…

- Ні-ні, – помотала я головою. – Все не настільки серйозно, щоб кидати лікування. Але ти потрібен мені.

- Ясно! Установки зрозумів. Я проходжу реабілітацію, ти нікуди не влазиш.

- Та я й так нічого не роблю, – обурилася я.

- Пам’ятаю, воно саме, – зітхнув Зорян. – Але все ж, ти живеш у близнюків, а якщо виходиш, то з кимось. І привид не рахується, як джерело захисту, – додав він з ледь помітною посмішкою, намагаючись розрядити напружену атмосферу.

- Та ти прямо корінці обрізаєш, – насупилася я.

- Гаразд! Тоді я вже пакую речі, – рішуче мовив Зорян.

- Я терпляче чекаю твого повернення, – поспішила завірити його у своїй надійності. – Кудись виходжу тільки в компанії когось з близнюків. Й неприємності оминаю по параболі.

- О, мені подобається, коли ми так швидко приходимо до порозуміння. Виходимо на новий рівень, – відповів Зорян з полегшенням та щирою радістю, його обличчя одразу ж посвітлішало.

- Це тішить моє серце.

- Мала, ти щас неймовірно мила, – пробурмотів він.

- Яка ще «мала»? – фиркнула я й замовкла, бо таке вже було.

- Крихітка? Солоденька? Лялечка? Полуничка? Цукерочка? Квіточка? Пташечка? Бусинка? Зірочка? Серденько? Медова…