Альбіна Яблонська - Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська

27. Його гени (Яна)

У мене мову відняло.

Дивилася на сина і не вірила, що це все про нього.

У тому, що Ава каже правду, я не сумнівалася. Вона ще не навчилася брехати.

Я сама не вміла брехати.

Хіба що собі.

Але матері б я ніколи не збрехала.

На відміну від Назара.

Тієї хвилини я помітила схожість із Давидом.

Навіть манера говорити, коли винен у чомусь серйозному. На мить здалося, що він поводиться так само, як його батько — коли зізнався у зраді. І йому було байдуже на мою реакцію.

Що Давиду, що Назару — їм обом було начхати на мої почуття. Вони просто робили те, чого хотілося. Не думаючи про наслідки.

— Це правда? — витиснула я із себе з деяким острахом. Було страшно, що зараз зірвуся на крик. — Назаре, це правда?!

Щоб заспокоїтися — затиснула рот долонею.

Заплющила очі.

Намагалася оговтатися і не наламати дров.

Я не знала, як із ним впоратися.

Він дорослішав і ставав свавільним.

— Ага, — кивнув мій син. — Я просто вмазав йому першим. Бо так чинять мужики. І тому що він заслужив. Тому я бив його, поки він не заплакав.

— Досить! — розлютилася я. — Що ти собі дозволяєш?! Ти про сестру хоча б подумав — який приклад ти їй подаєш своєю поведінкою!

У мене руки тряслися від нервів.

Мій син побився.

І не просто побився — напав на школяра і побив його без видимої причини.

Що з цим робити? Що подумають люди?

Як із цим бути — як мені реагувати на подібні витівки? Я ж не можу просто спустити йому це з рук?

А що, як він виросте жорстоким, бо я сама його таким зробила?

О боже. Невже це я винна в таких метаморфозах?

— Він штовхнув мою сестру.

Назар сказав це тихо. Навіть не намагався випнути як виправдання. Та й не виправдовувався — швидше, просто так сказав. Для галочки. Йому самому було достатньо знати причину. Проте не говорити про неї іншим.

Назару було все одно, що подумають інші.

— Що? — перепитала я. — Ти б не міг мені повторити?

— Він штовхнув Аврору. І вона забруднила взуття в калюжі.

— У якій ще калюжі? Звідки там була калюжа? Де?

— У дворі нашої школи, — буркнув Назар.

І приклав до розпухлої брови холодну пляшку мінералки.

Більше він нічого не казав.

— Той дядько штовхнув мене, — пищала Ава. — І я забруднила свої білі шкарпеточки в багнюці. Ось, — виставила вона ніжку з брудною шкарпеткою. — Я почала плакати. І Назар пішов із ним говорити... Я не чула, про що вони говорили. Та Назар його вдарив. І потім ще кілька разів ударив по обличчю. І мені стало легше. Я вже не плакала... Тільки дядько плакав.

— Чому він плакав? — поцікавилася я для ясності картини. — Що Назар із ним зробив?

— Він плакав, бо кров із носа капала.

Я обдумала почуте. Подивилася на ситуацію з іншого боку.

І розкрила обійми.

— Вибач, Назаре. Я не знала, що ти захищав Аврору. Вибач... Чуєш. Іди сюди. Я обійму. — Ми обійнялися. І мені полегшало на душі. — Тільки більше так не роби. Гаразд? Коли щось таке сталося — скаржся вчителям, охоронцю. Чи одразу дзвони мені. Я вживатиму заходів.

— І що ти зробиш? — запитав Назар та скептично хихикнув. — Відчитаєш його, мамо? — Я відхилилася. Поглянула йому в очі. Не очікувала такої реакції. Раніше він не піддавав мої слова сумніву. — Я чоловік. Я не можу бути м'яким. Ти ж сама казала, що тепер на мені вся відповідальність за нашу сім'ю. Я маю захищати тебе й Аву. І бабусю, якщо знадобиться. — Він знову шмигнув носом. Тому що ніс припух. І було дискомфортно. — А тепер вибач. Мені пора на трешу.

Син почав збиратися на кікбоксинг.

Я дивилася на це з часткою приреченості.

Я більше не могла його контролювати, як раніше. Сама ж прищеплювала самостійність. Відповідальність. А тепер було страшно, що власними руками створила проблему.

Назар змінювався на очах.

І без Давида я не розуміла, що робити. Як чинити. Як приборкати свого дванадцятирічного "чоловіка".

— Стоп, — принюхалася я до долонь. — Що це за запах? Це від мене тхне димом? — Я поглянула на матір. Та знизала плечима. Я принюхалася ще раз. Від мене смерділо нікотином. — Назаре, звідки цей запах? Ти що, палив?

— Я на трешу...

Він ішов, не поївши перед тренуванням.

І я не розуміла, що лякає мене більше.

Його голод, небажання поїсти.

Або ж довбаний запах сигарет на одязі.

— Назаре! Стій! Я кажу тобі, стій! Стій! — Я схопила його за комір футболки. Намагалася розвернути до себе. Щоб подивитися в очі. — У тебе хоч совість є поводитися так?!

— Як так?

— Ось так! — крикнула я. — Коли мати з тобою розмовляє, а ти береш і йдеш! Ти поводишся, як...

— Як батько?

Він сказав це і ніби з язика зняв.

У мене дихання збилося.

Відкрила рота, та нічого не могла сказати.

— Що?

— Зараз ти скажеш, що я як він. Що я на нього схожий. І такий же жорстокий, як він.

— Чому ти... Що ти...

Я розтиснула пальці. І Назар пішов.

Я вийшла за ним із під'їзду. Ще довго дивилася вслід. Ніби це могло мені допомогти.

Я ніби вдивлялася в його спину і намагалася зрозуміти — це він чи вже не він. Чи мій це син? І чи можу я вважати його тільки своїм?

Чи впораюся я з цим викликом без твердої чоловічої руки в домі?

Мені здавалося, він на мене сердиться.

Здавалося, що Назар ображений, бо я звалила на нього роль головного чоловіка в родині. А він до цього не був готовий.

Він усього лише дитина.

Його психіка швидко деформувалася від тягаря, що заскочив зненацька. І я звинувачувала за це себе.

Я намагалася знайти вихід. Проте не знаходила.

Що я могла тут вдіяти?

Як я могла повернути йому дитинство?

Якщо процес запустився.

Він уже запустився.

Він уже змінювався. Ставав іншим.

І це не на жарт лякало.

Може, він і справді на нього схожий?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍