Артур Хейлі - Готель

Яскраве світло спалахнуло в кімнаті.

Це сталося так несподівано, що Ключник, який пишався своєю спритністю й винахідливістю, розгубився, мов мале дитя.

Його реакція була цілком інстинктивна. Він упустив гаман і злякано обернувся до світла.

Чоловік, що, засвітивши лампу над головою, сів у ліжку, був молодий, мускулястий і — дуже сердитий.

— Ти що тут робиш? — гримнув він.

Ключник: стояв, роззявивши, мов дурний, рота, неспроможний вимовити й слова.

Мабуть, міркував згодом Ключник, розбудженому пожильцеві самому Потрібно було кілька секунд на те, щоб прочуматися, — і тому він не помітив переляканого винуватого виразу обличчя непроханого гостя. Хоч як там було, Ключник отямився перший і, кленучи себе за втрату ініціативи, розпочав запізнілий спектакль.

Поточуючись, мов п’яний, він загугнявив:

— Себто як — ш-шо я тут роблю? Ти сам, ш-шо робиш у моєму ліжку?

Водночас він непомітно стягнув з рук рукавички.

— Іди ти знаєш куди! Це моє ліжко. І мій номер!

Підступивши ближче, Ключник дихнув на молодика — недаремно він полоскав рот шотландським віскі! Той відсахнувся. Ключник уже міркував швидко, як завжди. Беручи людей на бога, він не раз, викручувався з таких небезпечних ситуацій.

А тепер головне — не перебрати міри, вчасно перейти в оборону, інакше законний власник кімнати може злякатися й покликати на поміч. А втім, цей, мабуть, кликати не стане: хлопець дужий, сам хоч кого скрутить.

По-дурному витріщившись, Ключник перепитав:

— Кажеш, твій номр? Не помляєсся?

Молодик у ліжку зовсім розлютився.

— Ах ти ж п’яна свиня! Це мій номер! Мій! Ясно?

— Се ж шіссот чотирнассятий?

— От кретин! Це шістсот сорок перший!

— Пробач, старий. Виходить, шо я помлився. — Ключник вийняв з-під пахви газету, яка мала свідчити, що він прийшов з вулиці. — Держи р-ранкову газету. Вважай, що я доставив її тобі ос-собисто.

— Іди ти під три чорти із своєю газетою. Чеши звідси, чуєш?!

Отже, викрутився! От що значить — заздалегідь підготувати шлях до відступу!

Вже біля дверей він промимрив:

— Кажу ж, старий: пробач. Нашшо гарячкувати. Я пішов.

Затуливши собою ручку дверей, натиснув на неї крізь згорнуту рукавичку, і — ось вона, воля! Ключник зачинив за собою двері.

В коридорі він зупинився, напружено прислухаючись, і почув, як власник номера виліз із ліжка, протьопав босоніж до дверей, грюкнув по них, перевіряючи, чи зачинені, і накинув ланцюжок. Ключник нерухомо простояв ще хвилин із п’ять. Головне зараз було знати — подзвонить цей тип черговому адміністраторові чи ні. Бо якщо подзвонить, Ключникові треба буде тікати в свій номер, перше ніж почнеться облава. Але за дверима було тихо. Отже, подумав Ключник, безпосередня небезпека минула.

Інша річ — як усе це обернеться пізніше.

Прокинувшись сонячного ранку, містер 641 згадає, що сталося вночі. І, напевно, замислиться над деякими дивними обставинами. Наприклад: як пояснити, що чоловік, помилково поткнувшись не в свій номер, зумів одімкнути двері ключем від іншого замка? А коли ввійшов — чому зупинився в темряві, не засвітив світла? І до того ж іще — Ключників переляканий, винуватий вигляд… Розумна людина, відтворивши в пам’яті цю сцену, може витлумачити її по-новому. В усякому разі, вона матиме досить підстав для того, щоб висловити своє обурення готельній адміністрації.

Що ж до адміністрації — в особі готельного детектива, — то вона зразу зметикує, про що йдеться. Буде проведена звичайна в таких випадках перевірка. Детектив побалакає з мешканцем номера 614, а якщо обставини дозволять, то й зведе обох пожильців віч-на-віч. Ті, звісно, скажуть, що вперше бачать один одного. Це не здивує охоронця, а тільки потвердить його підозру, що в «Сейнт-Грегорі» об’явився професійний готельний злодій. Всі служби будуть негайно попереджені і перше ніж Ключник встигне розгорнути свою діяльність, персонал готелю буде насторожі.

Може статися також, що адміністрація готелю зв’яжеться з місцевою поліцією. Та, в свою чергу, попросить ФБР дати відомості про всіх зареєстрованих готельних злодіїв, що перебувають зараз на волі. Надійде відповідний список, і в ньому, звісно, стоятиме ім’я Ключника Джуліуса Мілна. А до списку будуть додані фотографії — тюремні портрети в трьох ракурсах, з якими ознайомлять чергових адміністраторів, портьє і взагалі всіх, всіх, всіх.

Найрозумніше для нього зараз було б зібрати манатки й дати дропака. За годину він міг би залишити це місто за кормою.

Та зробити це було не так-то просто. Він уклав гроші в автомобіль, мотель, готельний номер, заплатив лахудрі-здирниці й був тепер на мілині. Тікати із Нового Орлеана з порожніми руками йому просто не можна: капіталовкладення повинні дати проценти. «Подумай, Ключнику, — сказав він собі. — Добре подумай».

Досі він обмірковував найгірший варіант. А тепер можна зважити шанси на успіх.

Навіть якщо цей найгірший варіант здійсниться, то не раніш як за кілька днів. Новоорлеанській поліції зараз не до нього. В ранковій газеті написано, що всі детективи без сну й перепочинку шукають винуватців дорожньої трагедії — подвійного вбивства, що розбурхало все місто. Отже, навряд чи поліція візьметься водночас розслідувати справу, яка грунтується тільки на умовиводах — адже злочину вчинено не було! Правда, вона обов’язково повернеться до цієї справи пізніше. Це ж бо — її хліб.

То скільки в нього ще є часу? Якщо без ризику — один день. Щонайбільше — два. Він зважив, прикинув… Начебто досить.

В п’ятницю вранці він замете за собою сліди й розпрощається з Новим Орлеаном.

Гаразд. Ухвалено й підписано. Але що робити зараз? Повертатись до номера на восьмому поверсі, відклавши все на завтра, чи діяти далі? Бажання поставити на сьогодні крапку було дуже сильне. В 641-му номері він таки здорово злякався; раніше — якщо бути чесним із самим собою — він реагував на такі речі куди спокійніше. Його власна кімната видавалася тепер Ключникові жаданим і затишним притулком. Але він похмуро сказав собі: ні, відступатись не можна. Колись він читав, що військових льотчиків, які зазнали аварії не з власної вини, відразу примушують знов підніматися в небо, щоб не дати розвинутися почуттю страху. Він, Ключник, мусить діяти за тим самим принципом.

Перший ключ з його колекції підвів його. Може, то був якийсь знак? Може, сама доля попереджала його, що він повинен змінити порядок і розпочати з кінця? Лахудра з Бурбон-стріт дала йому ключ від номера 1062. Подумати тільки! Тут є його щаслива двійка! Ключник подався службовими сходами нагору.

Айовець на ім’я Стенлі, жертва старого, як світ, обману, нарешті заснув.