Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

не виріст на потилиці, схожий на модну колись перуку з косою у сітці, то його годі було б прийняти за обличчя розумної істоти. Наступної секунди ціле створіння різким стрибком вибралося з-за каменя і постало в усій красі перед ошелешеним Ренсомом; той, утім, здогадався, що бачить пфіфльтріґа, — і йому залишалося хіба порадіти, що він не зіткнувся з представниками цієї третьої малакандрійської раси у перші дні свого перебування на планеті. Істота скидалася на комаху чи плазуна значно більше, ніж усі, хто досі потрапляв йому на очі. У неї була цілковито жаб’яча будова тіла, і спочатку Ренсомові здалося, наче вона сидить на манір жаби, поставивши «руки» на землю, та потім він розгледів, що та частина передніх кінцівок, на яку вона опиралася, була, користуючись людськими поняттями, скоріше ліктем, ніж долонею. Широкий, з подушечкою, цей «лікоть» явно призначався для ходіння, а вже від нього відходили вгору під кутом приблизно сорок п’ять градусів справжні руки, тонкі і сильні, які закінчувалися величезними, чутливими і багатопалими п’ястями. Ренсом збагнув, що завдяки можливості опиратися на лікті руки у пфіфльтріґів завжди були вільні — неабияка перевага при будь-якій праці, від копання землі до вирізання камей. На комах ці істоти скидалися насамперед через свої швидкі й поривчасті рухи та здатність крутити головою, як богомол, майже на повний оберт; крім того, цю подібність підсилював і особливий звук, таке собі сухе й деренчливе стрекотіння, що його пфіфльтріґ видавав під час руху. В ньому було щось від цвіркуна, щось від гномів, створених уявою Артура Рекгема, щось від жаби, ба навіть щось від маленького й метушливого дідка-набивальника опудал, Ренсомового знайомого з Лондона.

— Я прилетів із іншого світу… — почав Ренсом.

— Знаю, знаю, — нетерпляче затріскотіла істота. — Стань-но тут, за каменем. Отут, отут. Наказ Оярси. Дуже терміново. Не можна гаяти ні хвилини. Стій там.

І Ренсом опинився по інший бік брили, перед ще не закінченим зображенням. Під ногами все було всіяне уламками каменю, а в повітрі клубочився пил.

— Ось так, — сказала істота. — Не ворушись. На мене не дивися, дивися туди.

Спершу Ренсом ніяк не міг второпати, чого від нього хочуть, але, побачивши, як пфіфльтріґ зиркає то на нього, то на камінь тим особливим поглядом, що всюди, на всіх планетах, безпомилково виказує митця, який працює з моделлю, все зрозумів і ледь не розсміявся. Виявляється, його поставили позувати для портрета! З місця, де стояв Ренсом, розгледіти саму роботу було важко, тож він зосередив увагу на художникові. Пфіфльтріґ різав камінь, наче сир, а його руки рухалися так швидко, що трохи не паморочилося в голові. Дзвінкий стукіт породжували невеликі інструменти, яких багатенько висіло у нього на тілі. Час від часу він із роздратованим вигуком відкидав геть якесь знаряддя і вибирав нове; ті ж, котрими користувався постійно, тримав у роті. Ще Ренсомові кинулося у вічі, що пфіфльтріґ носив одежу, виготовлену з якогось яскравого лускатого матеріалу, хоч і добряче тепер запорошену. Шия в нього була обгорнута чимось подібним на хутряне кашне, а очі захищали банькаті темні окуляри. Шию, руки і ноги істоти прикрашали ланцюжки та персні з блискучого металу (Ренсом чомусь подумав, що навряд чи це золото). Працюючи, пфіфльтріґ щось пошепки примовляв сам до себе, якось дивно при цьому посвистуючи, а коли його охоплювало сильне збудження — що траплялося майже постійно, — кінчик носа у нього починав морщитися, ніби в кролика. Врешті-решт він зненацька високо підстрибнув, приземлився ярдів за десять від каменя, над яким працював, і сказав:

— Так, так. Хотілося б краще, але нічого, наступного разу поправлю. Поки що нехай буде. Ходи сюди, подивися.

Довго просити Ренсома не довелося. Перед ним знову були зображення планет, але цього разу не у вигляді мали сонячної системи; планети вишикувалися у своєрідну процесію, яка наче рухалася до глядача, і на кожній із них, окрім однієї, їхав вогненний візничий. Внизу розташовувалася Малакандра, і він із здивуванням помітив на ній доволі вірогідний малюнок космічного корабля. Поряд стояли три постаті — очевидно, Ренсом послужив взірцем для всіх трьох. Не стримавшись, він з огидою відвернувся. Звісно, для малакандрійців це цілком нова тема, до того ж їхнє мистецтво схильне до стилізації, та попри все йому здавалося, що митець мав би постаратися трохи краще передати образ людини, а не абияк вирізати на поверхні каменя схожі на пеньки опудала, майже такі ж завширшки, як і заввишки, та ще й із якимись грибоподібними наростами замість шиї і голови.

— Мабуть, саме так я виглядаю у ваших очах, — дещо ухильно мовив він. — У моєму світі мене зобразили б інакше.

— А я й не хотів, щоб було дуже подібно, — озвався пфіфльтріґ. — Якщо буде надто подібно, вони не повірять — ті, хто народиться згодом.

Він ще довго щось пояснював; Ренсом зрозумів не все, але йому прийшло до голови, що ці відразливі постаті є, либонь, просто ідеалізацією загального образу людства. Розмова трохи не зійшла нанівець, але Ренсом вчасно змінив тему, поставивши запитання, яке вже давно не давало йому спокою.

— Я не можу збагнути одну річ, — сказав він. — Як сталося так, що і ви, і сорни, і гроси всі говорите одною мовою? Адже язик, зуби і гортань у вас зовсім різні.

— Маєш рацію, — погодився пфіфльтріґ. — Колись кожен народ мав свою мову; ще й досі у себе вдома ми розмовляємо по-своєму Та згодом усі вивчили мову гросів.

— А чому? — Ренсом усе ще міркував поняттями земної історії. — Хіба гроси коли-небудь правили всіма іншими?

— Як це — правили? Не розумію. Просто вони вміють чудово говорити і співати. У них більше слів, та й слова ці кращі за наші. Мову мого народу ніхто не вчить, бо все найважливіше ми висловлюємо через камінь, сонячну кров чи зоряне молоко, й усі можуть це бачити. Ніхто не вчить і мову сорнів, бо їхні знання можна витлумачити будь-якими словами, і вони від цього не зміняться. А от із піснями гросів такого не зробиш. Їхньою мовою говорять по цілій Малакандрі. Я говорю нею з тобою, тому що ти не з мого народу; так само я говорив би і з сорнами. Але дома ми розмовляємо своїми давніми мовами. Це видно по іменах. У сорнів імена протяжні — Оґрей, Аркад, Белма, Фалмей. У гросів натомість пухнасті, як хутро, — Гног, Гнігі, Гйої, Глітгнагі.

— Виходить, вірші найкраще звучать найважчою мовою?

— Десь так і є, — мовив пфіфльтріґ. — Адже й накращі картини виходять