Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

як злилася Генріка, і подумала, що життєрадісна Фауста Олліш, мабуть, спокійніша у виявах свого невдоволення.

— Я думаю, ввечері якраз буде все найцікавіше. — Гессі не подобалися довгі урочисті частини, крім того, їй видавалося, що за сонячного світла бал здаватиметься надто дитячим святом.

— То добре. Запиши мене в список на танець. А ліпше на два. — Даррін розсміявся дещо знервовано. — Хоча я поняття не маю, в якому стані мої вихідні туфлі. Певно, мати їх запхала кудись аж на дах, коли готувала оселю до нових меблів… Вибач. — Він потер кінчик носа. — Я не мав би цього казати.

— Нічого страшного. До речі, у нас нема списків на танці. Це вельми застаріла традиція, котрої в нашому коледжі не дотримуються, — пояснила Гессі. — Тому тобі доведеться просто підійти й запросити мене. Якщо захочеш.

— О, з таким завданням я зможу впоратись. Якщо, звичайно, там не буде натовпу інших охочих.

— Я не певна. Направду, багато хто має пару, а ще завжди приводить братів і сестер, то буде людно. А проте пані Ельріка… наша вчителька…. То вона казала, що неввічливо запрошувати тільки одну даму й потрібно постійно мінятись партнерами.

— Звучить непогано. Так. Дуже непогано. У мене буде шанс. — Даррін широко всміхнувся.

— І я так думаю. Тож побачимось. А тепер я маю йти. — Дівчина підвелася з лавки і поправила сукню. — У нас вельми багато підготувань, і останнім днями вдома всі такі роздратовані. Не хочу, щоб моє запізнення до вечері стало причиною чергової сварки.

— Чи мені не знати… — Даррін розвів руками. — Провести?

— Ні. — Гессі заперечно похитала головою. — Хочу прогулятись сама.

Брат Фаусти кивнув і дістав із кишені невелику книжку:

— Тоді я ще почитаю трохи. Якщо дощ не розпочнеться. — Він із сумнівом спідлоба зиркнув на важкі хмари. — Підступна погода! Очікуєш на сонце, а тобі в обличчя — злива і вітер!

Гессі всміхнулась кутиками губ і швидко пішла алеєю, остерігаючись дощу. Адже Даррінові додому ближче, а от вона наскрізь змокне, якщо не добереться вчасно.

А тоді на парковій алеї віддалік дівчина побачила Аїдена і незнайомого їй хлопця. Брат дивився просто на неї. Погляд його був важким і холодним — мороз по шкірі. Незнайомець із ним стояв упівоберта, його лиця Гессі не роздивилась, тільки світле, білясте волосся.

Вона відчула, що застукотіло серце, а ноги, легенькі, як підхоплені вітром осінні листочки, самі зірвались уперед.

Їй здалося, що алея видовжується, бо що довше вона бігла, то більше віддалялися Аїден та його супутник. Вони стали скидатися то на розмиті туманні силуети, то просто на тіні од гілок. І врешті розтанули в повітрі, як дим.

Гессі спинилась і вперлась у коліна руками, щоб перевести дух.

«То не він», — спробувала заспокоїтися дівчина.

Аїденів погляд таким холодним ніколи не був. Навіть тоді, коли матінка казала, що не хоче бачити у своєму домі дочку Масоллі. Навіть тоді, коли він захворів. Навіть тоді, коли лікар повідомив, що справи його погані… Аїден завжди всміхався. Аїден завжди відповідав спокійно й упевнено, що він зможе все. Аїденові не треба було показних відчуженості чи злості.

Гессі відчула, як усередині все стискається. Але тоді кілька разів глибоко вдихнула й проговорила скоромовкою:

— Аїден мав свій шлях. Аїден мав свій шлях. Аїден любить нас.

І їй полегшало.

* * *

— Юна красуне, а чи не допоможете двом заблукалим подорожнім? — Дідусь перепинив Гестію, щойно вона вийшла з парку до мосту Каранії. Звідти йти додому було довше, проте, переслідуючи видиво, котре нагадало їй Аїдена, вона забігла трохи не туди.

— Допоможу, звичайно.

Гессі окинула поглядом дідуся — попри білу-білу шевелюру і коротку борідку, шкіра його була темно-смаглява, а очі — лукаві й добрі.

— Доброго дня, юна панночко! — докинув супутник дідуся, котрий підтримував його попід руку.

Чоловік мав таку ж засмаглу шкіру, а очі його нагадали Гессі два відполіровані каштани, котрих повно блищало на алеях парку восени.

— Доброго дня. Чим вам допомогти?

— Ми шукаємо вулицю… як же вона?.. — Дідусь став клацати пальцями й перевів погляд на свого супутника: — То як вона звалась?

— Магнолій? — послужливо спитав чоловік.

— Та нє-є!

— Майорану?

— Тю, придумаєш таке!

— Мальв?

— Ой, помовч ліпше! Перепрошую, юна красуне, мій онучок наче ще й молодецький, а клепки в нього, хай пробачить моя матінка, як у дівки, котра гуляє з трьома та все не знає, з котрим їй ліпше!

Гессі слабко всміхнулась, не певна, як реагувати на таку заувагу, і додала:

— Якщо вулиця починається на «ма», то я не певна, яка це. Але на вулиці Каменярів є особняк Масоллі. Може, вам до них?

— Масоллі! — вигукнув дідусь радісно й аж здійняв руку до неба. — Як файненько, що вони ще тутай! Нашого квіту по всьому… Так, про що це я?.. Вулиця… Як звалась та вулиця?

— Діду, панянка, може, поспішає, а ви її затримуєте.

— Ні-ні. — Гессі заперечно похитала головою. — Я радо вам допоможу.

— Та… — дідусь махнув рукою. — Біс із нею, з тією вулицею. Скажи, золотко, ліпше, де дім Моуроссі?

— Моуроссі? — Гессі замислилась на мить, пригадуючи це прізвище, але ні, нічого не пригадала. — Вибачте, я не знаю такого.

— Аброзіоні?

— О, вони поїхали. Давно дуже. А дім їхній згорів. У всіх газетах писали.

Дідусь скривився, ніби його різонули чимось.

— Руеми?

— Наче перебралися до Фіренсу.

— А…

З кожним прізвищем Гессі здавалося, що дідусь стає дедалі старішим і сумнішим, наче новини про те, що всі його давні друзі вже не тут, примушували його відчувати вагу часу. І його незворотність.