Євген Гаран - Перетворення у тварин (збірка), Євген Гаран

родина переїхала до Харкова, де згодом він отримав шкільну освіту. 1943 року виїхав із окупованої німцями радянської України до Німеччіни задля здобуття європейської вищої освіти. В університеті Ґеттінґена студіював іноземні мови. Після завершення Другої світової війни через деякий час переселився до Австралії, в місто Сідней, де й мешкає досі. Там закінчив Педагогічний інститут, а незабаром і Сіднейський університет. Працював шкільним викладачем німецької, французької, індонезійської та української мов. Між тим захоплювався літературною творчістю і писав тексти українською мовою, котрі друкувалися в журналах «На Дозвіллі» (м. Пляуен), «Арка» (Мюнхен), «Нові Дні» (Торонто), в газеті «Вільна Думка» (Сідней) і в альманасі «Новий Обрій» (Мельбурн). В Україні писання Є. Гарана були надруковані у збірці творів україномовних авторів Австралії «Знання мови», К., Веселка, 1993.

Тексти для цієї збірки «Перетворення у тварин» (складеної задля вільного розміщення в Інтернеті) її упорядник узяв із номерів журналу «Нові Дні», альманаху «Новий Обрій» і «Альманаху українського життя в Австралії. Сідней, 1997» (з останнього, до речі, і фотографія автора), викладених у форматах DJVU та PDF на сайті diasporiana.org.ua. На жаль, в Інтернеті присутні далеко не всі номери цих та інших видань, де публікувався Євген Гаран, тож у цій збірці лише ті тексти, котрі упоряднику вдалося знайти наразі у «всесвітньому павутинні». Деякі з них, до слова, викладені також для скачування у форматі DOC на сайті україномовної фантастики Аргонавти Всесвіту – argo-unf.at.ua. Два із представлених текстів були надруковані в обох періодичних виданнях: і в «Нових Днях», і в «Новому Обрії».

Для оформлення обкладинки збірки «Перетворення у тварин» використано фотознімок із міста Сіднея (де мешкає автор текстів), зроблений в 1985 році (рік публікації у «Нових Днях» тексту «Перетворення у тварин»).

Упорядник збірки «Перетворення у тварин». 2019 р.

_________________

Додаток

Альманах українського життя в Австралії. Видання українського часопису «Вільна думка» та Фундації українознавчих студій в Австралії. Сідней. 1994. (стор. 53-54).

Євген Гаран

ЧОТИРИ ДЕСЯТКИ

Так уже заведено, що людське покоління триває 25 років. Але наше взяло ось сорок років. Це покоління тих українців, які приїхали до Австралії, взялися за розбудову українського громадського життя на цьому континенті.

Тому й цей Альманах бере собі за ціль показати чотири десятиліття українців в Австралії.

Спитаєте: «А чому не пів сотні?» Сподіватися такого довготривалого покоління було б забагато. Молодь «перебирає», як це стало очевидним під час гостювання відвідувачів з України, поета Д. Павличка і т.д.

Перше 10-ліття новоприбулих до Австралії відзначалось засвоєнням життєвих та робочих умов і також заснуванням громадських установ: церков, шкіл, народніх домів та українського тижневика «Вільна Думка». Були ще й інші успішні початки, та всього не згадаєш.

В ті дні імігрантів перевозили морем. Після місячної подорожі було приємно ступити на тверду землю і побачити друзів серед юрби на березі. Мимоволі приходила думка про дворічний робочий контракт з урядом. Ти поїдеш туди, куди тебе пішлють. Контракт був скорочений міністром іміграції Колвелом на 6 місяців і тривав 18 місяців.

10-го липня 1949 року вийшло в світ перше число тижневика «Вільна Думка». Це вже був перший вісник того, що українці бажають культурного життя. Ця іміграція хоч і приїхала на робочий контракт, але не задовільнялася самою бараниною та пивом. Пізніше журналіст Іван Дурбак згадує ці сантименти у статті під заголовком: «Я на сторожі коло їх поставлю Слово». Уряд з тодішньою асиміляційною політикою вимагав, щоб ¼ часопису друкувалась англійською мовою. Дивно і непрактично, бо в той час навряд чи знайшовся б такий передплатник серед новоприбулих, який міг би прочитати і зрозуміти надруковане англійською мовою.

Перша редколегія складалася із редактора В. Шумського, О. Питляра, Б. Подолянка і О. Сіверського.

За тих первісних днів було трудно дістати дозвіл на якусь громадську установу. Як з’ясував один українець, що тут уже жив довше: «Гуртуватися можна лише довкола церкви». Та й заснування церковних громад не пройшло без труднощів. Серед українців, правда, були священики, але вони відбували робочі контракти так як і їхні парафіяни. Також австралійські церковні діячі знали мало про стан церковного життя в Україні. Так, греко-католицький священик от. Павло Смаль (тоді ще не вживалось назви украінці-католики) приїхав з дружиною. Це не могли зрозуміти деякі офіційні чинники. При створенні парохії в Мельборні довелося з'ясовувати кардиналові Гілроєві про постанови Берестейської унії з 1596 p., затвердженої папою Климентієм VIII-им. Після довгої затримки парохія таки була створена. Вірний приятель українців архиєпископ Меннікс відступив на Богослужби каплицю біля свого собору в Мельборні.

Друге десятиліття нашого життя в Австралії вражає певною «денаціоналізацією» молоді.

У своїй статті до 25-ти ліття «Вільної Думки» А. Жуківський пише про це сумне явище. Молодь, яка виросла в Австралії, переходить на англійську мову в товаристві своїх однолітків, не показує зацікавлення громадською роботою тощо.

Ще 1964 року на з’їзді СУОА було ухвалено постанову, щоб до складу управи СУОА входило не менше половини людей віком нижче 40 років.

А. Жуківський показує, як українське суспільство не виконало цієї постанови. «Скільки з нас переходить на "Ви" з молодими людьми?» — питає автор, шукаючи причини невдачі. «Ми "тикаємо" тільки тому, що пам’ятаємо молодь юнаками». Молодь сприймає це за «зневажливе невизнавання їхньої дорослости».

Третє десятиліття відзначається, між іншими заходами, боротьбою українського громадянства за визнання української мови на матрикуляційному іспиті і за запровадження радіопрограм на етнічних мовах.

«19-го червня 1974 року професор Дж. Марван — керівник Слов’янського і Балтійського Постійного Комітету Мов — повідомив, що українська мова визнана як предмет до матрикуляційних іспитів із 1975 року», — повідомляє «Вільна Думка».

В інших стейтах також було чимало українців (молоді і старших), які хотіли студіювати українську мову і складати з неї іспити. В Сіднеї вже скоро було засновано матрикуляційні курси. Кандидати складали іспит через офіційні інституції Вікторії.

Кілька років велася боротьба за запровадження етнічних мов (включно з українською) в курікулум середньої освіти. Нарешті ця боротьба