Михайло Ноєвіч Пархомов - Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов

Там повинен бути Гришка Троян!.. Там повинен бути Гришка Троян!..»

Ех, Троян, Троян, морська твоя душа! Як же ти умудрився попасти в лапи прожекторів! Тепер фріци не заспокояться доти, поки тебе не доконають. Троян, Троян…

У наступну мить він подумав, що треба йти Троянові на виручку. Не можуть вони залишати друзів у біді. Може, ще встигнуть. Треба поспішати.

Але наказ… Він згадав холодні, чіткі слова наказу. У війни, яку вони вели зараз, були свої закони. Наказ!.. Насамперед вони з Сенею-Сенечкою повинні викопати цей наказ. Хоч, може, потім ніколи собі цього не простять.

Тільки тепер він відчув, що змерз. З'явилося таке відчуття, ніби на грудях у нього не комбінезон, а крижаний панцир. Ліва рука отерпла, він насилу підняв її, примусив лягти на підойму. Вперед!..

Коли він помітив трос, що придержував загороджувальну сітку, у порту ніби вже стихло. Прощай, Троян!.. Торпеда пішла на глибину. Навколо темно і холодно. Але сітка, Нечай це відчував, уже лишилася позаду. І тоді він примусив «Дельфіна» спливти.

Вони вже були у відкритому морі. Похмуре небо припадало до води, яку брижив західний вітер. Нечай глянув на годинника.

Було сорок хвилин на першу. Хоча б човен затримався, інакше… Нечай знав, що за годину з лишком вони не пройдуть семи миль. Та він ще надіявся.

«Дельфін» тремтів від напруги. Нечай намагався витиснути з нього все, що тільки можна. Треба встигнути, неодмінно встигнути! А сам думав про Гришку, який борсається у мишоловці порту. Та йому хотілося вірити, що Гришка якось викрутиться, вислизне… Бувають же дива на світі. А Гришка Троян і не в таких бувальцях побував за своє коротке життя.

Були хвилини, коли Нечаєві хотілося зірвати з себе маску і підставити обличчя вітру. Тільки про це ще не могло бути й мови. Хто-зна, а що, як катери підуть у погоню, і їм із Сенею-Сенечкою доведеться знову пірнати на глибину? Та головне — встигнути. Кров знову гупала в скронях.

Десь за годину він побачив у морі темну скелю, що нагадувала вітрило. Вона вже не кидала тіні. Але підводного човна не було на місці. Він шукав його скрізь. Невже пішов? Нечай глянув на годинник. Було за десять хвилин друга. Як же так? Невже човен міг піти раніше домовленого терміну?

Враз він згадав про катери. Він зовсім забув про них. Не було сумніву, що сторожові катери виявили човен і примусили його піти раніше. А тепер треба чекати чотири доби.

Він навіть не подумав, що їх могли залишити напризволяще. Він знав, що другий човен неодмінно прийде. Але його ще треба було дождатися.

Чотири доби!.. Він подумав про це так, ніби чотири доби дорівнювалися вічності. Що ж, вони ждатимуть, ждатимуть… «Де твоєто моміче?..» — пароль спалахнув перед ним вогненними літерами. Він скаже пароль, і той старик-сторож відповість: «Лєгна сп вече, аго». Так буде. Невдовзі після того, як вони зі Шклярем виберуться на берег…

Він подивився на Сеню-Сенечку. Шкляр, здавалося, куняв. Ну й нехай… Нечай скерував торпеду до скелі, що темніла попереду.

Біля скелі вони зірвали з себе маски, скинули комбінезони і важкі черевики. Усі обладунки разом з торпедою треба було затопити. Відповідно до наказу.

Це забрало небагато часу. Спорядження прив'язали до торпеди. Коли вона зникла під водою (місце було глибоке), Нечай і Сеня-Сенечка попливли. Від скелі до берега було метрів п'ятсот.

Зненацька у тій стороні, де був порт, небо спалахнуло, високо піднялося, потім враз осіло, стало димно-червоним. Там шугонув до неба високий вогняний стовп, і тільки потім один за одним пролунали два вибухи.

Перевернувшись на спину. Шкляр спитав:

— А другий звідки?

— Грищина робота, — відповів Нечай, що плив поруч. — Жалко хлопця.

— Не поспішай його ховати, — хрипко відказав Шкляр.

«… Суднам, що перебували в порту Варна, злочинці завдали шкоди. І це через благодушність, яка виявилася в недооцінці можливостей «волога завдавати масованих ударів. Треба посилити оборону, підняти відповідальність усіх. Порти Варна і Бургас дуже потрібні для нашого флоту».

(З доповідної записки німецького адмірала Шнівінда)

Розділ дев'ятий
НА ЧУЖОМУ БЕРЕЗІ

На березі стояв міцний первісний запах водоростей. Вузенька смужка піску біліла в темряві крижаним припаєм. За нею дико, здавалося, аж до неба, громадилися брили каміння.

Ніч уже вичахала, і каміння було вологе, слизьке. Воно блищало в темряві холодним мертвим полиском.

У Нечая зуб на зуб не попадав. Вилізши з води (хвилі зносили назад у море), він пригнувся і побіг прямо до каміння. Глупа темрява, що залягла між скелями, водночас і лякала і вабила його. Що в ній? Вона могла будь-якої миті вдарити в обличчя смертельним вогнем, але могла і врятувати від небезпеки. На світлому піщаному пляжі Нечай почував себе зовсім беззахисним. У нього навіть пістолета не було.

Стискав рукоятку ножа — цю єдину зброю, яку мав при собі.

А темрява шелестіла осипами, шаруділа опалим листом… Але ці звуки чомусь не зливалися в суцільний неосяжний шум, як це буває в глибині лісу. Тут, на цьому чужому березі, кожне шарудіння, кожен тривожний хрускіт існував як би сам по собі і через ге його було чути гучно, виразно. Здавалося, ці різкі звуки продирають по шкірі.

Він подумав, що це, напевне, холод. Вони занадто довго пробули в осінній воді, занадто довго.

Добравшись до каміння, він несподівано відчув за спиною порожнечу. Шкляр!.. Нечай здригнувся й оглянувсь. Сені-Сенечки не було. Позаду лежала неозора пустеля моря. Шкляр!.. Шкляр!..

Він ладен був закричати. Тривога захлюпнула його з головою і жбурнула на землю.

Раз по раз спотикаючись, він