Іван Іванович Білик - Танго, Іван Іванович Білик

взяв для аналізу кров, тоді оглянув ногу. Якийсь він дивний сьогодні, цей болгарин. Такий урочистий і неприступний. Ряжанці навіть зробилося смішко.

— Ви мене, очевидно, не впізнали, докторе?

Абаджієв не відповів.

— Коли б упізнали, мабуть, не погодилися б лікувати.

Болгарин блимнув на нього й глузливо зморщив ніс.

І тільки тепер Сергій згадав, чого бракувало Абаджієву: насмішкуватого носа!

— Хіба ви не знаєте, любий, що всі лікарі світу уклали між собою неписану угоду — бути передовсім гуманними?

Сергій нахарапудився.

— Не забувайте, що ви лікуєте військового злочинця!

Абаджієв блиснув на Ряжанку окулярами. Ніс його перестав морщитись.

— Під час війни, чоловіче, коли я служив добровольцем в армії Сполучених Штатів, ми лікували і своїх поранених, і німецьких.

Несподівано для себе Сергій бовкнув:

— У нас із вами протилежні професії, докторе.

— Лікар продовжує людині життя, а геолог робить це життя багатшим та легшим. Так принаймні мусить бути.

Ряжанка вишкірився.

— Звичайно, це ви говорите цілком абстрактно. Мене ви не маєте на увазі, чи не так, докторе?

Абаджієв сумно зітхнув і подививсь хворому у вічі.

— Сеньйоре… Забув ваше прізвище, дуже важко запам'ятовую… Так що я вам скажу? Мені здається, ви надягли на себе потворну машкару й ховаєтеся за нею не так від інших, як од самого себе.

Ряжанка завдав контрудару:

— Ви, докторе, комуніст?

Думав, що від такого запитання лікар розгубиться, але той не сприйняв це за удар.

— Ні, любий. А ви що: сповідатись хотіли? В мене є знайомі члени партії… На все добре.

И вийшов, смішно зморщивши носа.

До самого вечора ніхто більше не заходив до Сергія, коли не рахувати Прісю. Вона мовчки поклала йому на ліжко аркушик з кількома словами, написаними правильним круглястим почерком, і так само тихо вийшла. Сергій прочитав:

«Якщо панові щось треба буде, прошу поцокати ложечкою об склянку».

Сергій спочатку думав, що служниця навмисне уникає розмовляти з ним, але потім згадав: колись Горбатюк казав йому про німу жінку. Стривай, а чи не сестра це отого ґазди Миколи Чопа з Малої Українки?

Проте ні до якої сигналізації він не вдавався. Біля його ліжка стояли милиці. Сергієві стало соромно, коли він подумав, що жінка, певно, ввесь тиждень виконувала роль санітарки. Він узяв милиці й обережно звівся. Нога боліла, але терпіти можна було. Тільки від довгого лежання паморочилось у голові. Сергій сів і сидів, аж доки серце не перестало калатати. Потім знову встав, зробив крок і зупинивсь. Йому здалося, що це був перший крок новою дорогою. Але куди вона веде? До армагеддону? Чи в протилежному напрямку? Нарешті це слід з'ясувати. Йому вже все украй остогидло. Він заморився…

* * *

Вже тиждень Левонтій Горбатюк не знаходив собі місця. Відтоді, як Сергій посіявся в Мільхів, утратив спокій. Щодня заходив після роботи «провідати друга» й щиро переживав, що той і досі не приходить до пам'яті. Він і не здогадувався про методи доктора Абаджієва, який лікував хворого сонотерапією. Біля Сергієвого ліжка увесь час сиділа Стефанія. Принаймні коли приходив Горбатюк. Вони розмовляли впівголоса, й ці розмови теж приносили мало радості. Стефанія була образливо-зневажливою. Вона й не приховувала свого невдоволення його частими відвідинами. Левонтій намагався ступати навшпиньки, немов хворий міг почути.

— Що, пане Горбатюк, прийшли провідати друга?

Ця фраза стала стереотипною. Й головне, Стефанія щоразу в'їдливо посміхалася.

Левонтій розтягав вуса до самих вух і всміхався якомога щиріше:

— Атож, панно Стефаніє. Атож… Ми з Серьогою давні той… друзі. Земляки!

Й червонів, знаючи, що вже сто разів про це говорив. Пробував сказати щось інше, але присутність Стефанії завжди збивала його з пантелику, й він, упріваючи, плів одне й те саме.

Якось після такої фрази Стефанія сказала:

— А ви знаєте, пане Горбатюк, я завжди найбільше остерігалася саме старих друзів.

Левонтій сприйняв це як натяк, але так і не міг уторопати, на що вона натякає й про що здогадується.

Постовбичивши мовчки хвилин із десять, він незграбно розкланявся й почовгав додому, проклинаючи все на світі. Його таки хвилювала затяжна хвороба Сергія. Чим довше хворітиме, тим довше лишатиметься в цьому домі. А це аж ніяк не входило в розрахунки Горбатюка.

Ряжанка знову поламав його плани. Сталось те, чого найбільше боявся: Стефанія вмовила батька взяти хворого до себе. Тоді, ховаючи очиці, Горбатюк сказав старому МільховІ:

— Пане директор! В мене ж добра хата, й той… нікого нема. Тільки я та він будемо…

Старий запитально глянув на доньку. Й справді, ніби не дуже зручно.

— Ні, тату. Людині потрібен догляд. Бачите ж, у якому стані пан Ряжанка… Тут жіноча рука необхідна.

Помітивши, що батько невдоволено насупивсь, вона додала, ніби між іншим:

— Пріся впорається.

Й нищівним поглядом зиркнула на Горбатюка. Та потім, коли 6 не завітав, біля хворого сиділа таки не Пріся, а сама Стефанія…

* * *

Мільха ввесь час турбували з фірми. Керівництво жадало звіту за пророблену розвідку, а старий ще й сам нічого не знав. Сказати щось міг тільки Ряжанка, але він був у важкому стані. Мільх із нетерпінням чекав того дня, коли Ряжанка нарешті розплющить очі. І хоч старий не зізнався б у цьому навіть перед причастям, але він чекав не так того, що Сергій скаже йому, а того, що скаже Стефанії. Чекав — і боявся.

Він чудово розумів стан свого заступника — й у душі злорадо посміхався. Той зробився ще улесливішим: запобігливо відчиняв двері, проводжав аж до крісла й допомагав сісти.

Мільх теж став