Марина та Сергій Дяченко - Варан

Ніла незадоволена ним. Що вона сподівалась від нього іншого, а він не потвердив, не зміг, не виявив достатньо завзяття. І сам морщився, даючи привід запідозрити його в нелюбові…

Ніла пішла схлипуючи, і Варан розумів, що князівна знову буде невдоволена – навіщо в почті їй така кисла фізія? Але головне – він знов нічого не сказав Нілі, побоявся сказати, побоявся, що наречена подивиться на нього як на божевільного.

Треба було собі якось дати раду. Батько піднімався вчора – значить, сьогодні на пристані нема чого робити. Можна, звичайно, гризти сушену рибу з робітниками, правити байки з причальниками, вкотре обговорювати жахливу загибель Ройка…

Варан до краплинки випив воду, що Ніла принесла для нього з покоїв, і вийшов під сонце. Крислатий капелюх, що раніше належав комусь із слуг, чудово затіняв обличчя, можна було гуляти навіть у полудень. Окуляри, що перше намулювали перенісся, зовсім майже не відчувались – він звикнув.

Варан вдихнув вітер – і передусім подивився на вежу. І вчасно подивився.

Високо – в зеніті – летіла повозка. Чотири птахи, запряжені попарно спереду й ззаду, тягнули крилату конструкцію: Варан знав, що «летючі карети» будують із полотна і пір’я, дерева і риб’ячого вуса. Трикутні крила стирчали обабіч повозки, але не змахували – немов грандіозна споруда була занадто величною, щоб старатись самій, досить того, що навколо вимахують крилами…

Повозка накинула широке коло над вежею. По всьому острову визирали з вікон і щілин цікаві голови, дехто вибіг на вулицю: оце так новина, міжсезоння – і такі гості.

Заграла сурма біля княжого палацу. Заметушилась варта. Крилами, на хвилину зависнувши в повітрі, повільно стали спускатись на спеціальний посадковий майданчик.

Варан знав, що власник повозки прилетів не до князя.

Він повернувся до печерки, де дожидав сезону вітрильний човен, і розлігся на своїй підстилці. Бігти, штовхатись, вивідувати – небезпечно, і то ще й даремно: ніхто нічого не скаже. Ніхто нічого не знає сам. Ну, прилетів посланець від Імператора… Ну, до пана Імператорського мага… Увечері сходити б на пристань, може, хто-небудь щось дізнався через знайомих слуг…

Він прокинувся через кілька годин від того, що вві сні його ляпали крила. Підскочив, ледве не стукнувшись головою об навислу корму. Затрусив головою – крила ляпали наяву, вітер, розчахнувши двері, гуляв по камінню смерчиками пір’я і пилу.

Варан метнувся надвір.

На ближчій скелі стояла невелика сіра крилама. Вершник її був одягнений негодяще для прогулянок верхи – на ньому була широка світла хламида, довга, з мінливими брижами. На вказівному пальці поблискував під сонцем червоний камінь. Обличчя закрите срібною сіточкою вартового.

– Сідай…

Відпльовуючись від пір’я, Варан здерся в сідло за його спиною. Уже на злеті озирнувся: далеко на північному заході, над самим видноколом, ледь маячіли чотири крилами, запряжені в літаючу повозку.

* * *

– Хочеш пити? – Маг щільно запинав фіранки.

Варан не відмовлявся. Тут, наверху, йому хотілось пити майже завжди – попри те, що батько возив йому знизу повні фляжки.

– Що, ти надумав? Я ж іще зранку вийшов продихнути, нюхнув – леле, весь острів просмердівся твоєю рішучістю…

– Ти смієшся, – сказав Варан, відриваючи від губ кварту.

Маг вийшов з-за розписної тканинної ширми. Замість блискучої хламиди на ньому був світлий костюм, у якому Варан побачив його вперше. Безумовно, чистий, сухий і відпрасований.

Варан озирнувся. Кімната зберігала сліди чужої присутності: дві великі мушлі з рештками їства… Друге крісло перед столом… Строго зсунуті ширми… І велика прозора посудина, до половини наповнена мулькою рідиною. Під поглядом Варана маг прибрав посудину на полицю.

І ще – в кімнаті був запах. Незважаючи на те, що, рушивши по Варана, маг залишив усі вікна розчиненими.

– Можна спитати?

– Хто це був? Та так… чиновник. Сідай… ти зважився від’їхати? Я не можу дати тобі карти, адже або ти її загубиш, або тебе через неї вб’ють. Знайди собі велику мушлю й зроби добрий відбиток…

Варан дивився, як він копається в скрині, як витягає й розгортає карту. Папір похрускував, і від цього хрускоту шкіру дряпав озноб.

– Ти ж не Імператор, – пробурмотів Варан.

– Правда? – хмикнув Лереаларуун.

– Тоді хто ти, Спалаху?

Не дивлячись на нього, маг розстелив на підлозі карту.

Узяв зі столу перламутрову мушлю з залишками трапези, викинув об’їдки за віконце, на секунду впустивши в кімнату сонячний промінь. Варан замружився.

– На, – маг кинув мушлю до його ніг. – Візьми дряпальце – і візьмись… ніж вештатись без діла.

Варан знайшов у кишені писальний ножик. Сів на підлогу. Маг примостився на краю столу, закинув ногу на ногу:

– Усім чадам будь-якого Імператора дають те саме ім’я.

– То ти… – Варан помовчав. – Я здогадався.

– Ти надзвичайно проникливий.

– Ну пробач, – сказав Варан, роздивляючись велику кричайку в лівому нижньому кутку карти. – Я всього лише дурний піддонець… Що значить «будь-якого Імператора»?

– Імператор безсмертний… як вічний трон. Але трон, як і будь-які меблі, доводиться лагодити. А імператори змінюють один одного, щоб Імператор ніколи не вмер.

Варан повагався.

– А… син Імператора й водночас маг… Так буває?

– Не буває. Не було досі. Це мій козир – і водночас моє прокляття. Тут або на трон, або… або взагалі ніяк.

– А твоя мати…

– Давай не будемо про мою матір. У палацах, знаєш, також є змуровані кимось пічки… Батька свого я ніколи не бачив, але це неважливо.

Варан провів долонею по перламутру. Побачив усередині мушлі власний викривлений відбиток.

– Але що ти тут робиш? – спитав тихо.

– Чекаю вирішення своєї долі, – сухо відповів Спалах.

– І хто її вирішує?

Маг сидів, постукуючи п’ятою по дерев’яній ніжці столу. Дивився у вікно, буцімто міг прозирати крізь щільно запнуту штору.

– Нащадків багато. Імператор старий. Клани, очолювані моїми братами, ведуть нескінченну війну, про яку тут, на Круглому Іклі, не мають уявлення – навіть князь. Я сиджу тут – мене прибрали геть з очей, сховали в тайник, щоб витягнути звідти, коли хтось переможе…

– Ти ж маг, – сказав Варан. – Чому ти скоряєшся?

Маг улігся спиною на стіл. Хруснули рідкі зім’яті папери.

– У них заручницею моя мати.

Варан мовчав.

– На службі в моїх братів – теж маги, – пробурмотів Спалах, мовби виправдуючись. – Але поки я не буду рипатись, мати в безпеці.

– Князь знає? – спитав Варан.

– Здогадується… Ти ніколи не задумувався, навіщо тут, на маленькому острівці, що цілковито некорисний дев’ять місяців на рік… навіщо тут Імператорський маг? Це місце заслання, Варане. Чи усамітнення. Мій попередник, що так лепсько оздобив цю кімнату, був престарий мудрець, який…

Маг затнувся. Перекотився