Лада Лузіна - Меч і хрест

– А Київ же вважався в Росії столицею відьом. Так? – спитав інший екскурсант – москвич, судячи з елегантних довгот його голосних. – Я читав в Інтернеті: сюди злітались усі відьми! І російські, й білоруські, й українські. І Гоголь писав: усі жінки в Києві – відьми!

– «Адже в нас у Києві всі жінки, які сидять на базарі, – всі відьми», – загрозливо поправила його Василина, що завжди сатаніла від недбалого поводження з класичними джерелами.

– Але чому в нас у Києві про це якось не говорять? – подала здивований голос Марійка.

– Та тому, що це й так усі знають! – роздратовано цикнула на неї Премудра і значущо повернулася до докучливої студентки спиною. – Прошу всіх за мною. Андріївська церква знаменитого архітектора Ермітажу Бартоломео Растреллі. Перший камінь до її фундаменту був закладений дочкою Петровою, імператрицею Єлизаветою. Саме її батько, Петро I, визнав Андрія Первозванного покровителем Русі…

– Привіт, сонце! – присусідився до Марійки татаро-монгольський брюнет. – Ти пам’ятаєш, ми вже зустрічалися?

– Ой, так! – несподівано згадала Марійка й мимоволі схопилася за шию, злякавшись, що в процесі бурхливих пригод могла втратити чужу коштовну річ.

Але її долоня відразу ж відшукала під тканиною сорочки мережану ланцюг-змію.

– Слава Богу! – зраділа вона. – Ви забули тоді ланцюжок і книжку. Книжка у мене вдома в рюкзаку. А ланцюжок… – Її пальці поспішно полізли в петельку застебнутої на всі ґудзики сорочки. Але брюнет ласкаво накрив її квапливу руку своєю.

– Облиш. Вважай, що я його тобі подарував, – весело відмахнувся він.

– Але я не можу, – забелькотала Ковальова.

– Дурниця! – парирував він безтурботно. – Та не бійся, вона недорога. Просто талісман на щастя… Напевно, відколи ти його наділа, з тобою вже сталося щось дуже щасливе? Так?

– Так, – сторопіла Марійка.

– Ось бачиш, – привітно підструнчив її він, і з його легковажно-теплого тону Марійка зрозуміла, що під «чимось щасливим» він мав на увазі якісь дрібні дівочі радощі та удачі, а зовсім не те величезне і неможливе, що сталося з нею за останні двадцять чотири години. – Ніколи не знімай його. Чуєш? Па-па!

Він струсонув долонею над головою, прощаючись, і заквапився в той бік, куди зникла екскурсія.

– А як же книжка? – здивовано гукнула йому вслід Марійка.

Брюнет обернувся і, на секунду уповільнивши крок, безтурботно махнув рукою.

– Залиш собі. Може, «Білу гвардію» прочитаєш.

«Неодмінно прочитаю», – хотіла крикнути йому у відповідь Марійка. Але зрозуміла, що за великим рахунком щедрого брюнета це аж ніяк не цікавить – він навіть не помітив її нової зачіски.

«Просто ввічливий. І людина хороша», – подумала вона, вдячно дивлячись йому вслід і притискаючи руку до грудей, де ховався від чужих очей найщасливіший у світі талісман.

Зі щоденника N

Але варто трохи ослабити ланцюги сплеском адреналіну або впорскуванням алкоголю, як людина вбиває, начхавши на всі табу! І найлегше вбивають ті, хто менше за всіх зіпсовані цивілізацією…

«Бомжі, відморозки, божевільні, – тварини!» – скажете ви.

Але чому ви так пишаєтеся своєю цивілізованістю? Тому, що вона припудрила ваше життя рожевим гримом, дозволяючи забути: кожен біфштекс, замовлений у ресторані, почав своє життя в крові бойні. Ви їсте вбивство, натягуєте на себе його шкіру, спите на нім і вважаєте себе безневинним… Забувши, що це невинність кастратів! Ви одомашнені хижаки з відрізаним єством, і якщо відняти у вас вашу цивілізацію, більшість із вас не зможе зарізати навіть свиню – помре з голоду, плачучи, з безсилим ножем у руках. Ваш прогрес зробив із вас те, чого не зміг зробити і Христос, – скопців і живих мерців, кволі інстинкти яких задовольняють телевізійною мокрухою, як ви задовольняєте інстинкти ваших бідолашних котів пігулками антисекс.

Якби в глибині душі ви не жадали смерті, людство не витріщалося б на екранні вбивства так жадібно. Бізнес-мистецтво завжди задовольняє нереалізовані бажання споживачів – навіть ті, які клієнт боїться назвати вголос. Якщо ви це купуєте, значить, вам це потрібно!

І цивілізація ублажає вашу жадобу крові, замінивши її кривавими сенсаціями та кіношним кетчупом.

Тирлич-трава, інакше Наричник. Її збирають під Іванів день на Лисій Горі, біля Дніпра, під Києвом.

Катерина Дображанська ніколи не прощала людей, які хоч на секунду взяли над нею гору. Але Марійці вона здивовано пробачила правду, – так прощають лікаря, який, навіть не встигнувши заподіяти тобі біль, розтинає нарив одним точним ударом, миттєво закохуючись у його розумні, добрі, все розуміючі руки.

Досить було Марійці Ковальовій охарактеризувати Катині страхи вголос, як вони стали такими природними та банальними, що майже перестали бути страхами. Вона провалилася в сон, лише натягнула на вуха плед, і її настрою не зіпсувало навіть те, що, прокинувшись, Катя виявила в себе за шиєю руду грілку Ізиду Пуфик, яка вібрувала мурчанням, а прямо по курсу – невгомонну ідіотку з пірсингом, що встигла за час її сну перетворити квартиру на бедлам і остаточно збожеволіти.

Дарина з ходу заявила, що квартира (на яку в них немає ніяких документів!) належить їм, «не боятися» їм треба не Василя Федоровича, а давньоруського князя Володимира (померлого тисячу років тому!), а нинішньої ночі необхідно відвідати аж дві гори. (Втім, із «прогулянкою під кінець заходу», що означало особисту зустріч з К. Д., Катя стримано погодилася. Варто спробувати.)

Проте найважливішим відкриттям «ідіотки» стала якась господарська шафа із запасами мила та дезодорантів, мітлами та щітками для миття підлоги, до яких незрозуміло яким місцем приліпився важкий пакунок зі згорнутим парашутом параплана. І тепер, стоячи біля розчинених дверей балкона, Дарина, збуджена й нервова, засунувши держак мітли між ніг, підстрибувала на підлозі, недоладно, але надзвичайно вперто. Беладонна й Ізида Пуфик, що сиділи на безпечній відстані