Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

нами ніби іскри спалахували — несила була того довго витримати. Я перший відводив погляд та й тікав геть, боячись обезуміти. Я почав гірше вчитися, за що діставав від матері гострого словесного прочухана, але тепер її начебто й не боявся, а раз навіть дозволив собі пхикнути зневажливо і не менш зневажливо гримнути дверима, самовпевнено прорікши при цьому:

— До твого відома, я уже цілком дорослий і сам дам собі раду! Сам добре все тямлю!

Такого я ще ніколи не відважувався казати матері, й вона ніби язиком поперхнулась, а що я з хати пішов, то й не змогла виказати все, що вона з цього приводу думає, хоча мене те чомусь і не цікавило. Коли ж я повернувся додому, сподіваючись на грім та блискавку, вона була зі мною незвично лагідна, і саме це примусило мене усовіститися: навчання своє я поправив.

Десь приблизно в цьому часі, а точніше влітку між моїми дев’ятим та десятим класами над нашим містом пронеслася жахлива буря, подібної до якої ніхто зі старших людей не пам’ятав. Тій бурі судилося зіграти деяку роль у житті нашого будинку, через це я її й описую.

Буря зірвалася вночі, так блимало, гримало, ревло, стогнало, стугоніло, вдаряло вітром, що ніхто тієї ночі не склепив очей. Здавалося, розчинилося небо і з нього злився океан води; наш дім аж похитувався і ніби також постогнував, покректував, — блага покрівля не витримала, й ми з матір’ю почули, як дзюркоче і в нашій кімнаті. Вмикнули світло, в кількох місцях стелі таки справді дзюрило. Мати почала підставляти миски, але це мало допомагало: боронило стелі сусідів унизу, а не нашу. Я вирішив полізти на горище, взявши ліхтарика.

— Не треба! — сказала перелякано мати, озираючись на черговий несамовитий спалах за вікном. — Ніч же!

Вперше побачив її таку безпомічну, і саме це надало мені відчайдушності й сили. Я вискочив на веранду, тут уже стояли перелякані, в халатах поверх нічних сорочок, Олька та Галинка. Це стало ще одним стимулом, щоб мені таки не відступати, бо я вже був не сам. Я наказав їм подавати миски й відра, а сам героїчно поліз на горище. І тут Галинка теж зважилася на героїчний вчинок, вона полізла на горище й собі, ми під струменем світла з ліхтаря, якого я повісив собі на шию, почали розставляти, сміючись, відра й каструлі, миски й дека, які тут валялися ще з часів, коли люди самі собі пекли хліб, і нас обляпували і оббризкували струмені, під які ми потрапляли. А буря гула, скаженіла, наче била по блясі отими громами й блискавицями, і ми, гасаючи горищем, ніби обезуміли. Тепер усі струмені голосно тахкотіли по підставленому посудові; мати моя була внизу й підносила той посуд до драбини, Олька стояла на драбині й виставляла його на горище, а ми підхоплювали і підставляли, де тече. І от коли я гукнув: «Усе, досить!» — і коли Олька сховалася, спустившись на веранду, сталося те, чого я ніколи не думав робити, цілком несвідомо, навіть механічно простяг руки, і невідь, як у них опинилося тріпотливе Галинчине тіло, і ми, як у тому сні, котрий у мене методично повторювався, притислися одне до одного міцно-міцно, і я відчув її пекучу плоть, яка приклеїлася до плоті моєї, і наші губи спрагло черкнулися, відтак ми перелякано розскочились, а ліхтар у мене на грудях погас.

— Ти де? — спитала мене пошепки Галинка.

— Тут, — відповів я. — Чогось ліхтар погас.

І ми пішли назустріч одне одному вже в цілковитій темряві. Злива гриміла об бляху, довкола нас дзюркотіло, ніби йшли ми між дзвенячих потоків у теплому лузі, повному сплячих квітів і шамотливої трави, йшли, шукаючи одне одного в темряві, вимацуючи її, як сліпі; ми не могли розійтися в цьому просторі, бо нас вела одне до одного магнетична сила; сила, перед якою стають марні усі страхи, сумніви та стіни, котрі виростають при денному світлі між людьми. І ми знайшли одне одного, спершу зустрілися пальцями рук і сплели їх, але нас і далі нестримно тягло одне до одного, так нестримно, що тіла наші знову приклеїлися між собою, я тицяв вустами їй в очі, носа, вуста і відчув, що обличчя її мокре.

— Чого ти почав цуратися мене? — спитала вона похапливо.

— Того, що й ти мене, — сказав, знову жадібно обціловуючи її обличчя. — Любиш?

— Люблю, а ти?

— Жахливо, — сказав я, задихаючись і ніжно проводячи руками по її тілу, яке під сорочкою було наге.

Тоді вона від мене раптом відсахнулася.

— Ходім, нас чекають, — сказала, я торкнувся ліхтаря, і він сам від себе засвітився.

Нас і справді чекали матері, і ми навперебій почали розповідати про дірки у даху і як їх багато. За вікном миготіло, і дивний світловий ефект з’являвся від того: ми у тому світлі на мить завмирали, неймовірно чітко освітлені, але наступної хвилі поринали в темряву і саме тоді відчували, як здригається під ногами підлога і як похитується весь будинок, ніби разом із дощем та бурею, блискотами та громом був і землетрус.

— Це якась кара божа! — зойкнула Олька. — Ой найде вона на нас, ой нас знайде!

— Яка там кара! — атеїстично і по-вчительському зауважила моя мати. — Стихія, та й усе!

— Але ви колись таке бачили? — спитала Олька.

— Не бачила, то бачу! — сказала мати й звеліла мені: — Ходімо спати!

Була чомусь сердита. Чи не провідчула того, що відбулося між мною та Галинкою на горищі, — жінки в таких справах бувають вельми чутливі. Але тепер мене те не обходило, я був повний вогненної радості, бо чудово знав, що такою ж радістю переповнена й Галинка. Ми з нею ще жахливо юні, але стіну між собою зуміли звалити одним поштовхом, навіть у цілком романтичний і незвичайний спосіб, отже, «Слава життю!» — як писав Михайло Коцюбинський, повторивши оптимістичний вигук стародавніх римлян.

«Viva vita!» — хотілося сказати мені вголос,