Димитр Ангелів - Сміливий чунг

Чунги не знали, в якому напрямку вони йдуть і чому треба йти саме туди. Вони лиш пам’ятали, що біле світило завжди повинно сходити в них з одного боку й заходити з другого. Та навіть коли біле світило не з являлось над ними, коли небо ставало сердитим і низько нависало над землею, навіть коли їм доводилося йти вночі, вони йшли незмінно й безпомилково в потрібному напрямі. Так ішли вони день за днем, місяць за місяцем і рік за роком. Це була дивна втеча, яку ні один чунг не сприймав як втечу і під час якої вони народжувались, росли, старілися і вмирали, їхня велика група то зменшувалась, то збільшувалась, оскільки всі, хто виявлявся неспроможним пристосуватись до цієї нової, суворої дійсності, відставали й умирали. Одні з них, знесилені старістю, спинялись відпочити, засинали і вже не прокидались ніколи. Їх замерзлі трупи поїдали хижаки. Другі, хто не носив з собою гострих каменів або ломак, ставали здобиччю зажерливих ла-ї та мо-ка. Треті тонули в болотах і драговинах. Четверті зникали у вирі або в безодні, що несподівано відкривалася в них під ногами. П’яті вмирали з голоду й виснаження. Та замість них до групи приєднувалися інші або народжувались нові чунги, але і з цих лишалися живими тільки ті, хто виявлявся найсильнішим і найпристосованішим до нових умов.

Утікаючи на південь, чунги зберігали в своїй свідомості якусь згадку про всі оті печери в скелях, про безлісі долини й кам’яні кручі, про ті слабо розгалужені дерева з гострим колючим листям, які колись відмовляли їм у притулку. Глибоко в душі у них таїлося відчуття, що тепер вони знову повертаються тим шляхом, яким ішли колись, в давно забутому минулому, коли тікали на північ, тікали від іншої могутньої стихії природи, від страшної пожежі. Але згадка про все це була надто блідою, стала такою туманною і невиразною, що вони вже ніяк не могли уявити собі свого минулого, та й самі були вже не тими самими чунгами. До того ж, крижаний північний вітер і нестача їжі примушували їх думати про те, як заспокоїти свій голод і захиститись від холоду.

Уже зовсім розвиднілось. Важко навислі хмари повзли над верхівками дерев і стрімкими скелями, лише час від часу розриваючись і утворюючи де-не-де короткочасні просвіти. Тоді широка долина, по якій ішли чунги, вкривалась золотистими плямами в промінні білого світила. Одна така золотиста пляма впала неподалік від чунгів, підповзла до них і осяяла їх; усі чунги поприсідали й зажмурились від сліпучого світла. Таке траплялося рідко, щоб з ними гралося біле світило, рідко вдавалось відчути його тепло, потішитись його промінням. Цілі місяці воно ховалось за сірими хмарами, цілі місяці небо було непривітне й сердите, і тільки дні, важкі, похмурі, сірі й холодні, минали один за одним.

Присівши навпочіпки, Стара пома втомлено зітхнула й мовчки, ліниво примружила очі. Вона вже була зовсім стара й відчувала, як з дня на день слабшали її сили. Відчувала, що наближається день, коли й вона повинна буде відстати від групи і вмре, як умирали тисячі інших чунгів до неї. Почувала, як її охоплює якась приємна, незвична для чунга байдужість і кволість, якась сонна втома. Їй хотілось відпочивати, хотілося спати довго-довго. Та чи захоче Сміливий чунг, який був вожаком групи, заради неї спинити всіх і зачекати, поки вона добре відпочине? Чи захоче він зробити це заради своєї старої матері? Ні, Стара пома знала, що Сміливий чунг, чунг-вожак, не зробить, не зможе, не повинен робити цього, тому що той велетенський і страшний грау, слідів якого чунги не могли знайти, але чий крижаний подих вони раз у раз відчували на своїй спині, — міг тоді наздогнати їх і всіх заморозити.

До того ж, Сміливий чунг уже забув, що Стара пома — його рідна мати, що він виріс коло неї і, щоб стати здоровішим і дужчим за всіх інших чунгів, він довго ссав її грудь. Він уже не пам’ятав, що заради нього вона не раз ризикувала своїм життям у боротьбі з мо-ка, з іводом, з ла-ї, з вигом і що шрами від глибоких ран, які вкривали її широкі й колись міцні груди, — сліди гострих зубів і пазурів тих лютих хижаків. Сміливий чунг давно вже порвав усі родинні стосунки з Старою помою. Пелена цілковитого забуття покрила й придушила в ньому всяке почуття синівської любові, вдячності й відплати…

Стара пома подивилась на Сміливого чунга, що саме спинився біля Брунатної поми, і в німій, скорботній задумі закліпала очима. Цього великого, сміливого чунга, найбільшого і найсильнішого серед усіх чунгів, народила вона, а він уже давно забув її. А вона ж могла впізнати його серед великої кількості інших чунгів і не тільки тому, що він був її сином і родинні стосунки не могли стертися з її пам’яті, а ще й тому, що Сміливий був стрункішим за інших чунгів, спритніше від усіх тримав у руці ломаку і в усьому був хитріший, тямущіший, а також кмітливіший і вразливіший за інших. Вона могла його впізнати ще й по тому, що він викопував коріння та цибулини о-ра вправніше за інших чунгів і що не випускав із рук ломаки навіть уві сні… І слабкий вогник радості й материнської гордості спалахнув у її очах, на мить оживив її погляд.

Та Сміливий чунг не помітив її трепетного, теплого і гордого материнського погляду. Нахмуривши обличчя й спрямувавши живі, блискучі очі вперед, де широка долина губилася в сивому тумані, він наче обмірковував щось важливе, щось вирішальне для всієї групи. Потім підвів голову, махнув ломакою, ступив крок вперед, і знову з його грудей вихопилось:

— У-о-кха!

— У-о-кха! — повторили інші чунги, і, підвівшись, усі рушили слідом за ним.

Ніхто з них не міг осмислити звуки, які вони чули від Сміливого чунга і які вони самі повторювали, проте всі їх розуміли. «Вперед, вперед! — означали ті звуки. — Велика небезпека загрожує усій нашій групі, і нам не слід засиджуватись без причини занадто довго на однім місці, а треба йти всім разом, щоб мати змогу захищатись від страшного грау, який