Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

зазирнули у відповідь, яка сума має у нас зрештою вийти. Носяра і борода стирчали якимись непередбаченими конструкціями, то досаднішими, що, змушуючи мене творити Берґоттову особу заново, вони наче крили в собі, продукували, ненастанно виділяли особливий різновид розуму, невсипущого і самовдоволеного, але від цього розуму краще вріж поли і тікай, бо він не мав нічого спільного з мудрістю, розлитою в його книжках, які я так добре знав і в яких жив миролюбний, божественний дух. Виходячи з тих книжок, я так би ніколи й не добрався до слимакуватого носяри; але вирушаючи в путь від носяри, якому, здавалося, на все начхати, він пан над панами, я йшов не в той, що Берґоттова творчість, бік, і стикався з менталітетом якогось похапливого інженера, який вважає за потрібне, коли з ним привітаєшся, сказати: «Дякую, а ви?», не дожидаючи розпитів про здоров'я, а на заяву, що з ним раді познайомитися, відповідає лаконічно і, як йому гадається, чемно, дотепно і цілком по-сучасному, бо не марнується дорогого часу на базікання: «Навзаєм». Безперечно, імена, що ті естрадні витівники-мальовники, вони креслять нам так мало схожі крокі, — людей та країв, що ми тільки очима лупаємо, коли замість світу уявлюваного перед нами постає світ зримий. (Зрештою і цей останній світ теж не справжній, бо здатність наших змислів схоплювати схожість чи несхожість не набагато сильніша за нашу уяву, тим-то малюнки з натури загалом приблизні, у кожному разі так само далекі від світу видимого, як далекий він сам від світу уявлюваного.) Але попередній образ, викликаний іменем Берґотта, зв'язував мене куди менше, ніж його перо, яке я знав, і ось тепер я мав причепити до нього, наче до повітряної кулі, цього бороданя, не бувши певен, чи здужає куля його підняти. І все ж скидалося на те, що мої улюблені книжки написав саме він, бо коли пані Сванн відчула себе зобов'язаною сказати йому про моє захоплення однією з них, йогомосць анітрохи не був здивований тим, що вона говорить про це саме йому, а не комусь іншому з гостей, і не узрів у цьому помилки; натомість випнувши під сурдутом, убраним на честь гостей, своє черево, ласе до близької трапези, і зосередившись на інших не менш важливих речах, він, наче на якийсь нагад про епізод зі свого колишнього життя, скажімо, про стрій, у якому дук де Ґіз з'явився в такому-то році на маскараді, — посміхнувся на думку про свої книжки, і вони миттю впали у моїх очах (поховавши під своїми уламками всю вартість Прекрасного, вартість Усесвіту, вартість Життя), — впали так низько, що вже здавалися мені хіба що дешевою розвагою бороданя. Я казав собі, що, либонь, він до них причетний, але живши на острові з перловими ловищами, з таким самим успіхом продавав би перли. Творчість уже не здавалася мені його покликанням. І я спитав себе: чи справді оригінальність таланту доводить, що великі письменники — це боги, владущі кожен у своєму власному царстві, і чи немає в цьому якоїсь облуди, чи не є ріжниця між творами радше наслідком праці, ніж виразом засадничої, корінної відмінности між особистостями?

Тим часом усі рушили до столу. Біля своєї тарілки я знайшов гвоздику зі стеблом, загорненим у срібний папір. Гвоздика збентежила мене не менше, ніж у сінях конверт, про який я геть забув. Це було для мене так само щось нове, але все більш-менш з'ясувалося, коли я побачив, що всі чоловіки беруть такі самі гвоздики, розкладені при кожному накриттю, і всилюють собі в бутоньєрку. Я зробив так само, як вони, з тією свободою вільнодума, який, не знавши літургії, встає у церкві, коли встають усі, і вклякає останній. Ще один звичаєвий атрибут, теж мені невідомий, але більш світовий, ще менш припав мені до шмиґи. Біля моєї тарілки стояла інша, менша тарілочка, наповнена чорною масою, в якій я не розпізнав кав'яру. Не відаючи, з чим його їдять, я вирішив зовсім до нього не торкатися.

Берґотт сидів недалеко від мене, я чув кожне його слово. І тут я зрозумів маркіза де Норпуа. Берґотт мав справді дивний орган мови: ніщо так не змінює голосових даних, як напрям думок: гучність дифтонгів, сила губних залежить від нього. І дикція так само. Берґоттова дикція цілком розминалася з його літературним стилем, і навіть те, про що він балакав, розминалося з тим, що писалося в його книгах. Але голос видобувається з уст маски, і голосу мало, щоб ми одразу під маскою розгледіли обличчя, яке нам відкрилось у письменницькому стилі. І лише вряди-годи у Берґоттовому способі вести мову, який міг здатися штучним і неприємним не тільки маркізові де Норпуа, я насилу вловлював точну згідність із тими місцями в його книжках, де форма стає такою поетичною і мелодійною. У такі хвилини в тім, що він казав, йому вбачалася пластична краса, незалежна від змісту реплік, а що людське слово має зв'язок із душею, але не виражає її, як це робить стиль, то виникало враження, що те, про що говорить Берґотт, деякі слова харамаркаючи, а якщо під ними мислився якийсь єдиний образ, з утомливою монотонністю шикуючи їх одне за одним, зливаючи в один звук, — було майже безглузде. Отож кучерявість, високомовність і одноманітність засвідчували естетичну вартість його мови, були, коли він розмовляв, ознакою того самого хисту, силою якого творилися в його книжках образний ряд і гармонія. Помітити це спершу коштувало мені великих зусиль, бо те, про що він у ці хвилини мовив, саме тому, що це мовив Берґотт, не справляло враження, що воно належало Берґоттові. То був плин точних думок, але не в «Берґоттовому стилі», взятому на озброєння багатьма репортерами; і ця розбіжність, — у розмові вона просвічувала вельми мутно, як зображення крізь задимлене шкло, — була, очевидно, зворотним боком тієї істини, що будь-яка Берґоттова сторінка ніколи не мала нічого спільного з тим, що міг би наґрамузляти хтось із його недолугих епігонів, хоча і в газетах, і в книжках вони щедро присмачували свою прозу образами та думками «під Берґотта». Цей стильовий різнобій випливав із того, що «Берґоттівське» — це передовсім щось коштовне й правдиве, приховане в осерді тої чи тої речі, а потім добуте звідти генієм великого письменника, і власне таке добування й було завданням Солодкопівця, а зовсім не «Берґоттівщина». Сказати по щирості, в нього це виходило несамохіть, у силу лише того, що він Берґотт,