Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

дві, із якимось сумнівом дивлячись на сплячого «спільника», але тільки-но грибний дух розтікся по хаті, як наш аристократ зіскочив з кріселок і навпомацки рушив до кухні. Коли він протер очі й побачив, чим ми за його відсутності займаємося, то вшанував мене таким докірливим поглядом, що ложка гарантовано мала б випасти в мене з руки.

Я акуратненько зачерпнув чергову порцію, уважно слідкуючи, щоб жодна краплинка не оминула мого рота. Фонсьова наука. Мати можливість і не скористатися нею — значить загубити себе у його очах. Причому загубити так надійно, що потім можна і не знайти себе зовсім… Або знайти в Полтві, що практично одне й те саме…

— Доброго ранку, шановна пані… Смачного вам почастунку, — тим часом спохопився він, похмуро спостерігаючи, як я на його очах безсовісно заковтую наступну порцію духмяної розкоші. І що дивно, не давлюся!

— Як вам спалося? — спитала в нього шановна пані, і собі вправно орудуючи ложкою.

— Ч-чудово, прошу пані! Хочу подякувати вам за гостинність… — ковтаючи слину, поштиво поклонився мій вельможа вовчиці. Ми з нею перезирнулися. «А що я казав!» — наче промовляв мій погляд.

Вона кліпнула раз, другий і витягла руку з-під столу. Янек знову ковтнув слину. Я вирішив не відволікатися на дурниці.

— Агнешка Фарбі, — повторно закинула вона свою вудочку. На те й вовчиця, щоб жовторотих пташенят одним кігтиком ловити.

Я зітхнув. Змусили-таки відволіктися.

— Станіслав Пшимоновський, — хутко продовжив я замість готового проковтнути наживку карасика. Так, я попався, так, але моє ім’я нікому, окрім місцевих жителів і зграї обірванців, нічого не скаже, мене повісять двійко грабарів на найближчому до цвинтаря дереві, щоб недалеко було нести, і навіть дивитися в мій бік не стануть, а його ім’я, мабуть, прогриміло вже на пів-Галіції[79], і як вішати його будуть, то з усіх куточків королівства зберуться, та обов’язково на центральній площі…

— А?.. Ага, я…

— Пане Пшимоновський?

— До… до ваших послуг, пані Фарбі.

— Беріть ось там миску і приєднуйтеся до нас.

Сама вона цього зробити не могла, оскільки на її колінах лежав карабін. І я міг поклястися, що в потрібну мить вона не змилить.

Коли Янек помітив цей предмет, він округлив очі і зворушливо приклав руку до грудей.

— Пані Агнешко, невже ви гадаєте, що ми можемо заподіяти вам лихо?

— Я — бідна вдова, і мені доводиться щохвилинно оборонятися від підступів світу цього…

Точно таку ж фразу могла промовити бувала хонте[80], приймаючи чергових клієнтів у себе в байзелі[81], але наскільки по-іншому це звучало б!

Тон Агнешки Фарбі, бідної вдови з Личаківської дільниці, не містив навіть натяку на двозначність. Так, одинока. Так, захищаюсь. Не більше не менше.

Але наш Януш ібн Стасьо теж був не в тім’я битий. Узяв потужний розгін і …

— Ніколи, повторюю, ніколи ім’я Гу… — і ледве не повис на гачечку. А якби я не грюкнув ложкою по краю полумиска? Що там могло би бути далі? «…ім’я Губицьких не буде заплямоване нечесним вчинком…» Ех, Янеку-Янеку. Брехати — це тобі не поліна у вогонь підкидати! Для цього хист потрібен і навики, яких у тебе нема. Міг би я помогти тобі в цьому, підучити, продемонструвати на особистому, так би мовити, прикладі?.. Міг! Але зараз я їм зупку, тому вибачайте, прошу пана, і дайте мені доїсти її спокійно…

Янек, натомість, стояв із полумиском у руках, кліпаючи очима.

— Я хотів сказати… е-е… що, можливо, ми справді не виглядаємо як… як доброчесні громадяни… швидше за все, ми виглядаємо як… як волоцюги… можливо, так воно і є насправді…

Обожнюю такі звороти: можливо, я брешу, а можливо, і ні…

— Але є поняття, які не залежать від форми одягу й ступеня наповненості гаманця!

Та ти що? Коли б я не доїдав зупку, розсміявся би з цього! Тим часом Януш розійшовся не на жарт!

— Перед вами міг би зараз сидіти вельможа королівського родоводу в парчі і золоті, але серце його було б серцем боягуза й брехуна!

І я про це. Чесність та безстрашність, панове, за гроші не купуються. І викрасти їх у власника ніяк не виходить. Я знаю, я пробував.

— Я не маю на увазі, що всі волоцюги чесні та відважні…

Не всі, ні. Хіба що ми…

— Але, будь ласка, не судіть поспішно. У вашій волі прогнати нас, але якщо ви нам довіритеся, ми не зостанемося в боргу!

Наші хлопці зааплодували б тобі за таку промову, а потім зарізали б, не сходячи з місця. Немає у їхньому житті твоїх понять.

Агнешка увесь цей час задумливо дивилася в порожнечу, і сам Фонсьо, який бачив усіх наскрізь, не зміг би зрозуміти, що в неї коїться в голові. Карабін дивився туди ж. Так само задумливо.

— Гербата, мабуть, уже заварилася, — підвелася вона, тримаючись від нас на відстані і не повертаючись спиною.

Молодчинка.

— А яка у вас чудова зупа! — зовсім недоречно ляпнув Янек, дорвавшись нарешті до страви. — М-м… грибна…

Вона мовчки зміряла нас поглядом. Щоб приховати збентеження, ми з моїм звіром зарилися носом у горня. А Янек, як на зло, повторив це