Корнелія Функе - Володар драконів

сліди, ймовірно заячі. Тваринки, мабуть, ходили цією стежкою до водопою. Він пішов по цих слідах, аж раптом згори його накрила чорна тінь. Гомункулус злякано зойкнув і миттю впав долілиць, намагаючись сховатися у траві.

У землю поруч із ним вп’ялися чорні кігті. Кривий дзьоб вщипнув його за каптан.

— Привіт, Мухоніжко! — каркнув знайомий голос. Гомункулус обережно підвів голову і побачив крука.

— Це ти?

— Так, власною особою! — вигукнув птах. Мухоніжка, зітхнувши підвівся, відкидаючи волосся з чола. Потім схрестив руки на грудях і з докором подивився на чорного птаха.

— У тебе ще вистачило нахабства сюди з’явитися, — грізно сказав він. — Як мені кортить вищипати тобі пір’я і напхати ними собі подушку. Адже це не твоя заслуга, що я досі живий.

— Так, так, — зніяковіло каркнув ворон. — Ти правий, правий. Але що мені було робити? Вони стали кидати в мене камінням. А ти більш не ворушився. Мені залишалося лише знайти собі надійне дерево і не втрачати тебе з овиду.

— Не втрачати з овиду, та невже?! — вигукнув Мухоніжка. — Я не бачив тебе три доби і майже півдороги навколо світу. Ходімо, мені треба знайти воду, — і він продовжив свій шлях, не додавши більше ані слова. Ворон неохоче пішов за ним.

— Тобі добре казати, — бурчав він. — Ти гадаєш, мені легко було наздогнати цього клятого дракона? Він летить утричі швидше за вітер!

— Ну то й що? — Мухоніжка презирливо сплюнув у пісок. — А навіщо ж наш господар відгодовував тебе чарівним зерном від того часу, як ти почав махати крилами? І помовчи, будь ласка. Я маю важливіші справи, аніж слухати твоє нікчемне каркання.

Стара цистерна була за невисоким пагорбом. Вузькі кам’яні сходи вели вниз. Сходинки потріскалися, і в розламах виросли польові квіти. Мухоніжка спустився вниз. Вода в цистерні була каламутна, вкрита пилом. Гомункулус набрав у груди якнайбільше повітря і підійшов до краю.

— Розкажи йому, що я нічого не міг вдіяти, чуєш? — каркнув ворон і злетів на сухе ладанне дерево. Але Мухоніжка не звернув на нього уваги. Він плюнув у воду, і в цистерні здійнялося з найглибших глибин відображення голови Кропивника. Кремінна борода стояв із нещасним виглядом між його могутніх рогів, змахуючи з них пил опахалом із павичого пір’я.

— Три дні! — прогарчав Кропивник загрозливо тихо. — Я тобі що наказував?

— Мені нічого було доповісти, повелителю! — відповів Мухоніжка. — За останні дні ми не бачили нічого, крім сонця і піску. Я майже весь час просидів у рюкзаку у хлопчика. У мене все тіло пом’яте.

— Коли ви доберетеся до джина? — гаркнув Кропивник.

— Завтра, — Мухоніжка зіщулився. — І ще, повелителю. Крук повернувся. Мені, напевно, краще летіти далі верхи на ньому.

— Дурниці! — Кропивник вишкірив зуби. — Залишайся в рюкзаку! Чим ближче ти до них, тим більше вірогідність, що ти почуєш відповідь джина. А ворон нехай на всякий випадок летить за тобою.

— Але маленька кобольдиха мені не довіряє! — пхикнув Мухоніжка.

— А як щодо дракона і хлопчика?

— Вони довіряють, — Мухоніжка опустив голову. — Хлопчик навіть захищає мене від кобольдихи.

Кропивник глузливо скривив свій огидний рот.

— Бувають же дурні, — пробурчав він. — Я йому прямо-таки вдячний. І перш за все за те, що завтра він розвідає для мене, де сховалися решта драконів. А-ах! — Він блаженно заплющив червоні очі. — Яке це буде свято! Щойно дізнаєшся відповідь, озвешся до мене негайно, зрозумів? Я одразу вирушу в дорогу. Цей дурний дракон ще в повітря злетіти не встигне, як я буду вже біля Подолу неба.

Мухоніжка здивовано подивився на відображення свого господаря.

— Як же ви це зробите? — запитав він. — Це ж для вас не дуже близький шлях.

— У мене свої шляхи, — гарикнув Кропивник, — але тебе це не обходить. А тепер повертайся, поки вони не кинулися тебе шукати. А я зловлю собі двійко корів.

Мухоніжка кивнув:

— Зараз, повелителю. Дозвольте ще слово мовити, — він погладив пелюстку квітки, що росла на воді. — У великої людини, у цього Візенгрунда, були дві пластини з вашої луски.

Раптом запала мертва тиша. Чути було лише скрекотіння цикад у траві.

— Що ти сказав? — глухо прогарчав Кропивник. Його червоні очі палали. Мухоніжка втягнув голову в плечі.

— У нього були дві пластини з вашої луски, — боязко повторив він. — Одна досі у нього. А другу він подарував хлопчику. Я її бачив, повелителю. Це, мабуть, одна з тих, які ви давно загубили в горах.

Кропивник злобно загарчав:

— То ось де вони, виявляється! В руках у людей! — Він так люто струсонув головою, що Кремінна борода з усіх сил вхопився за його ріг, щоб не злетіти долу. — Я хочу їх повернути! — проревів Кропивник. — Ніхто не повинен володіти ними. Ніхто! У мене свербить шкіра в тих місцях, де вони були. А може, ця клята людина хоче проникнути в таємницю мого панцира? — Кропивник примружив червоні очі. — Забери у хлопчика пластину, зрозумів? — Мухоніжка поспішно кивнув. Кропивник облизав зуби. — Про ту, що у великої людини, я подбаю сам, — буркнув він. — Як, кажеш, його звати?

— Візенгрунд, — відповів Мухоніжка. — Професор Барнабас Візенгрунд. Але він скоро виїде з того місця, звідки я вам доповідав минулого разу.

— Я рухаюся швидко, не хвилюйся! — прогарчав Кропивник. — Дуже швидко, — він стрепенувся так, що луска