Петер Вольлебен - Таємниче життя дерев

пояснення: піонерні види ненавидять тінь. Це загальмувало б їхнє прагнення рости вгору, адже хто повільний, той програв. Тому що серед першовідкривачів спалахує змагання за місце під сонцем. До цих квапливих представників належать різні види тополь — такі як осика, береза повисла чи верба козяча. Де висота пагона маленьких буків та ялиць вимірюється кількома міліметрами за рік, там у піонерів вона подеколи досягає більше ніж метр. Отже, вже через десять років на ще недавно порожніх територіях лопотять молоді ліси. Щонайпізніше тоді прудкі бігуни вже квітнуть, щоб завдяки своєму насінню стрибнути на нові території. Крім того, в такий спосіб їм вдається колонізувати останні вільні клапті землі у своїй місцевості. Проте відкриті поверхні завжди певним чином приваблюють рослиноїдних. Тому що тут зискують зі свого шансу не тільки дерева, а й трави та бур’яни, обійдені увагою в закритому лісі. І ці рослини принаджують сарн, оленів, а раніше — ще диких коней, турів та зубрів. Трави налаштовані на те, щоб їх постійно об’їдали й навіть вдячні, якщо поруч одразу ж поглинуть і небезпечний для них молодняк. Чимало кущів, які прагнуть вирости більшими за траву, для оборони від ненаситних тварин розвинули небезпечні колючки. Наприклад, терен колючий аж такий лютий, що його гострі паростки навіть через багато років після смерті здатні проколювати гумові чоботи, ба навіть автомобільні шини — що вже й казати про шкіру та копита тварин.

Дерева-піонери намагаються оборонятися по-іншому. Через їхній швидкий ріст так само швидко грубшає і стовбур, оточуючи себе масивним шершавим зовнішнім шаром кори. У берези це видно за тим, що гладенька біла кора тріскає й утворює чорні смужки. Міцний матеріал не прогризають ікла рослиноїдних, окрім того, їм не смакує просякнута оліями тканина. До речі, в такому обладунку й криється причина, чому кора берези навіть у зеленому стані чудово горить і добре придатна до розкладання багаття (але для цього треба брати тільки зовнішній шар, щоб не поранити дерево). Кора приховує ще також інші несподіванки. Її білий колір виникає через біологічно активну речовину бетулін, яку утворює більша частина кори. Білий колір відбиває сонячне світло й таким чином захищає стовбур від сонячних опіків. Окрім того, він запобігає нагріванню в теплих променях зимового сонця, через яке незахищені дерева можуть тріснути. Берези як дерева-піонери часто одні-єдині стоять на широкому полі, не маючи сусідів, які кидали б на них тінь — тому такий обладунок є доцільним. До того ж бетулін має ще й противірусну та антибактеріальну дію — його вже навіть застосовують у медицині, зокрема в багатьох продуктах з догляду шкіри{47}. Проте справжньою несподіванкою є його кількість. Якщо більша частина кори постійно утворює захисні речовини, то дерево завжди перебуває у повній бойовій готовності. Немає старанно розподіленої рівноваги між ростом та лікувальною силою, натомість на всіх будівельних ділянках якомога енергійніше працюють. А чому, власне кажучи, так не чинить кожне дерево? Чи не було б доцільно завжди бути готовим до атак такою мірою, щоб потенційні нападники визіхнули дух уже з першим укусом? Для соціальних видів це погана альтернатива, адже навколо кожного особня існує ціла громада, що за потреби подбає про нього, вчасно попередить про небезпеку та прогодує в біді й хворобі. А це заощаджує енергію, яку дерево вкладає в деревину, листя та плоди.

Проте інакше поводиться береза, що самостійно прагне торувати собі шлях у житті. Одначе й вона утворює деревину і навіть значно швидше, також і вона хоче та може розмножуватися. То звідки в неї стільки енергії? Чи цей вид здатен ефективніше здійснювати фотосинтез, аніж інші? Ні, таємниця полягає в цілковитій розтраті фізичних сил. Берези «мчать» крізь життя, живуть за межею своїх можливостей і в кінцевому підсумку висмоктують із себе всю силу. Та перше ніж ми розглянемо наслідки такої поведінки, дозвольте відрекомендувати ще одного неспокійного представника — осику чи то пак «трепету». Її так називають через листя, що реагує вже навіть на найменший подув вітру. І хоча цю властивість у прислів’ях поєднують зі страхом («тремтить, мов трепетовий лист»), але дерево не відчуває страху. Підвішене на спеціальних черешках листя тріпотить на вітрі, навперемінно підставляючи під сонячне проміння то верхню, то нижню свою частину. Тому обидві поверхні можуть здійснювати фотосинтез — на відміну від інших видів, де нижня частина зарезервована для дихання. Як наслідок, осики здатні виробляти більше енергії й рости навіть швидше, ніж берези. Щодо хижаків осика застосовує цілком іншу стратегію, покладаючись на свою впертість і масу. Навіть якщо її протягом років знову й знову обгризають сарни чи велика рогата худоба, її коренева система повільно розростається. А з неї вигулькують сотні відгалужень, що з плином років розвиваються до справжніх чагарників. У такий спосіб одне-єдине дерево спроможне розтягтися на багато сотень квадратних метрів — а в крайніх випадках навіть іще далі. У Національному заповіднику «Фішлейк» американського штату Юта одна осика за свою тисячолітню історію поширилася на понад чотириста тисяч квадратних метрів, утворивши більше ніж сорок тисяч стовбурів. Це створіння, що скидається на великий ліс, охрестили іменем «Пандо» (латинське pandere означає «поширюватися»){48}. Принаймні в меншому масштабі ви також можете спостерігати це явище і в місцевих лісах та на полях. Щойно чагарник стає достатньою мірою непролазним, як окремі стовбури спокійнісінько ростуть угору й через двадцять років перетворюються на великі дерева.

Щоправда, постійна боротьба за швидкий ріст має свою ціну. Уже через перші три десятиліття дерева виснажуються. Паростки у висоту, мірило життєвої сили дерев-піонерів, стають щоразу біднішими. Саме по собі це не означає чогось кепського, проте на тополі, берези та верби насувається лихо. Оскільки крізь їхнє верховіття на землю проникає багато невикористаного світла, то внизу оселяються трохи пізніше прибулі види. Це повільні клени, буки, граби звичайні чи білі ялиці, що й так люблять проводити своє дитинство в тіні. Не з власної волі піонери надають її, підписуючи собі смертельний вирок. Адже тепер починається змагання, яке вони можуть тільки програти. Чужий молодняк неквапливо пнеться вгору й через кілька десятиліть зрештою доганяє доброчинців, що створювали для них затінок. А ті за той час уже вигоріли, повністю знесилилися й зупинилися на не більше ніж двадцятип’ятиметровій висоті. Для буків та подібних до них це дуже низько, тому вони пробираються