Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

звичкою не напинали на себе чужий кожух, їм від того тепліше не стане — скомпільована таким чином «історія» російської держави неминуче «худнутиме» (фактично сталося те саме, що відзначив свого часу В. Бєлінський в «Литературных мечтаниях» щодо «обольщения» росіян відносно рівновартісності російської літератури з європейською, яке він називав «маячнею пихатості»: «підломилися ходульки... атлетів», на які спирався великодержавницький міф «тисячолітньої» Росії, «завалилися солом’яні підмостки»), а самі вони змушені будуть марнувати сили і час у даремних намаганнях хоч якось полагодити ту Охрімову свиту російської історії.

Уже й тепер, коли подібні питання неможливо «вирішувати» грізним окриком московського ЦК, доводиться їм усіляко викручуватись у намаганні відшукати якісь нові аргументи для «наукового» обґрунтування старих імперських підходів у висвітлені історії «тисячолітньої» Росії. Ось лише один із безлічі (деякі з них були вже зачеплені вище) прикладів на потвердження сказаного.

Не так давно виповнилося 500 років руському друкові. Російська історична наука визнає цей знаменний ювілей, але намагається зробити його... нічиїм (згадайте у класика: «так не доставайся же ты никому!» Так само свого часу сталося і з успадкуванням Київської Русі: коли імперська історична наука переконалася у власній неспроможності довести, що Київська Русь була російською державою, то спритні фальсифікатори, аби лише не допустити визнання її українською, що було б смертельною загрозою як для великодержавницького міфу про «тисячолітню Росію», так і для спокійного існування імперії взагалі, теж оголосили її нічиєю).

Аналізуючи цей черговий «тріумф» наукової думки на підставі матеріалів, видрукуваних у Москві (Материалы и исследования. — М., 1991), історик В. Довгич, зокрема, пише (1992. — с. 250–253): «Відомий московський дослідник Є. Немировський не в змозі явно приписати першу руську книгу російській культурі. А тому виводить для книгодрукування хитрі означення: “кирилловское, славянское, восточно–славянское”. Та підтекст далі вибухає відвертими фальшивками. Ось одне “відкриття”, гідне колумбійського: “На східних землях Великого князівства Литовського жили білоруси і українці, що сповідували православ’я. Їхній політичний вплив у країні був дуже сильним. Державною мовою князівства вважався “язык”, який в ту пору йменували “русским”». Або ще: «Протягом 1491–1492 рр. у Кракові вийшли в світ три твори — Тріодь, Часослов та Октоїх... Вони не русские, а руські, русинські. Якщо, крім українців, хто й може ще претендувати на право спадковості, то це білоруси. Два десятиліття доводити, що “оригиналы были привезены из Московского государства” — явний абсурд. По–перше, це була така глухоманна окраїна Європи, що, за свідченням С. Соловйова, мало хто в цивілізованому світі знав тоді про її існування. По–друге, Немировський аналізує все (формат, водяні знаки, ініціали, автографи російських власників) — лише не мову. Бо то не класичне кирило–мефодіївське “есперанто”, а церковно–слов’янщина, густо пронизана українськими та білоруськими живими словами...»

Та логіка розгляду історичного процесу, навіть попри бажання самих дослідників, як це підмічав А. Кримський ще у давніх київських літописців, час від часу все ж підбиватиме їх до висновків, далеких від потреб ідеологічного імперського замовлення. Так, аналізуючи «Повість минулих літ», Д. Лихачов (1945. — с. 42), віддавши належне імперській концепції єдиної давньоруської народності («Нестор... описує найдавніший побут руських племен, розглядаючи їх як єдиний народ...», доводиться уточнити: Нестор, навпаки, наголошував, що «всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен — свій норов і побут»), далі, зокрема, зазначає, що літописець «звертає увагу на походження руської мови як головної ознаки руської народності». Тож, дотримуючись логіки автора, на запитання, а кого, власне, має на думці Д. Лихачов під тодішньою руською народністю, неминуче доведеться припуститися сакраментальної, з точки зору панівної імперської ідеології, відповіді — українців та білорусів, бо, як відомо, формування російського етносу — і саме на підґрунті етнічного матеріалу згаданих у «Повісті...» неслов’янських народів — на той час ще й не розпочиналося. Самозрозумілим видається й те, що, виокремлюючи — разом із літописцем — мову як головну ознаку руської народності, Дмитро Сергійович аж ніяк не міг мати на увазі російську, бо ті північні племена — літописець чітко відділяє їх від русько–слов’янських, — з яких за кілька століть ще тільки має сформуватися так звана великоруська народність, говорять іще своїми, як наголошено літописцем, окремими, неслов’янськими мовами.

У своєму намаганні утриматися на «тисячолітньому» постаменті новітні переписувачі російської історії, переконавшись, що із втратою права на присвоєння так званого «київського періоду історії Росії» досягти бажаного результату, покладаючись на свою «древню столицю», явно неможливо, взялися виводити корені російської державності вже від Новгорода. І наукове обґрунтування чергового бачення вже готове, ба, навіть знайшлися, як запевняє академік В. Янін (Был ли Новгород... — 1998), «нові історичні факти». Хочете знати які?

«Найцікавіше, — ділиться радістю від такого «відкриття» цей відомий російський славіст, — про різні корені у слов’ян північної і південної Русі написано ще в “Повісті минулих літ”. Два брати, Радим і В’ятко, прийшли із ляхів у тобто два племені — радимичі і в’ятичі — переселилися із Заходу». А далі, покладаючись на дослідження берестяних грамот академіком А. Залізняком, які показали, що особливості новгородського діалекту «споріднюють його із західнослов’янськими мовами», а не з «мовою Києва», доходить висновку: тепер уже «поляки виявляються кривичам, новгородським слов’янам, в’ятичам за походженням рідними братами, а київські поляни — двоюрідними».

[Взагалі–то, названі племена належать до різних мовно–культурних груп (Залізняк, 1997. — с. 110). Та й мови —російська й польська — належать, як переконливо доводять лінгвісти (Царук, 1998. — с. 111–112), до різних, відмінних між собою мовних підгруп: антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, сербсько–хорватську (у давній хорватській частині), верхньолужицьку дослідник зараховує до антської підгрупи слов’янських мов, а старослов’янську, сучасні російську, болгарську, македонську, сербсько–хорватську (у давній сербській частині), нижньолужицьку — до словенської підгрупи. А коли вже розбиратися у ступенях нашого споріднення, то російський етнос доводиться українському радше «дитиною», котра виросла з його «колонізаторського» сімені у лісистому лоні угро–фінської матері, що, певно, й привело до формування у неї «неслов’янської» вдачі, яку В. Новодворська (1993) охарактеризувала так: «темна, як хаща лісу, гармонійна, як бурелом, підступна, як поліські зелені болота, дружелюбна, як у пугача...»]

Цій же, так званій лехітській, концепції походження росіян присвятив значну частину своєї нової монографії знаний московський археолог–славіст В. Сєдов (1999). Уже сама її промовиста