Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

покути. Сам він не вмів цього висловити, але ж ми можемо сказати це за нього: його невимовно гнітило, що він став знаряддям у руках біди.

У такому стані він перебував, коли сповіщав батька про наслідки поєдинку й про своє неминуче переведення до іншого полку. Він не згадав у своєму листі про те, що в зв’язку з цим йому належить коротка відпустка, бо боявся поткнутися батькові на очі. Однак виявилося, що він не знав свого старого. Окружний начальник, цей взірцевий урядовець, добре знався й на військових звичаях. І дивна річ — він начебто непогано розумівся й на клопотах і сум’ятті свого сина, що виразно проступало між рядками його листа-відповіді. У листі окружного начальника було сказано таке:

«Любий сину!

Дякую за Твоє докладне повідомлення і за Твою довіру. Доля, що спіткала Твоїх товаришів, дуже засмутила мене. Вони померли, як личить чесним мужам.

За моїх часів дуелі траплялися ще частіше і честь цінувалася дорожче від життя. За моїх часів, як мені здається, і офіцери були з міцнішою матеріалу. Ти офіцер, мій сину, і онук героя Сольферіно. Ти витримаєш з гідністю те, що мимоволі й без вини став причетним до трагічної події. Напевне, тобі шкода й залишити свій полк, проте в будь-якому полку нашої армії ти служитимеш нашому цісареві.

Твій батько

Франц фон Тротта.

Постскриптум. Двотижневу відпустку, що належить тобі у випадку переведення до іншого полку, ти, якщо забажаєш, можеш провести в моєму домі або, ще ліпше, в новому гарнізоні, щоб легше освоїтися з тамтешніми умовами.

Вищепідписаний».

Лейтенант Тротта прочитав цього листа не без сорому. Батько вгадав усе. Образ окружного начальника зріс у лейтенантових очах до майже страхітливих розмірів. Так, так, він зріс майже до розмірів образу діда! І якщо вже й перед тим лейтенант боявся показатись батькові на очі, то тепер для нього стало цілком неможливим провести відпустку вдома. Згодом, згодом, — казав собі лейтенант, — коли надійде моя чергова відпустка. Бо він був зроблений із зовсім інакшого тіста, аніж лейтенанти молодечих літ окружного начальника.

«Напевне ж, тобі шкода залишити полк», — писав батько. Чи не тому він так написав, що відчував протилежне? Чого тутешнього Карл Йозеф не лишив би з радістю? Хіба, може, оцього вікна, що дивиться на солдатське житло, самих солдатів, що ото сидять на своїх ліжках, тужливої мелодії їхніх губних гармонік і їхнього співу, давніх пісень, які бринять незрозумілою луною тих, що їх співали селяни Сиполя? «А може, треба перевестись до Сиполя?» — подумалось лейтенантові. Він підійшов до мапи генерального штабу — єдиної оздоби на стіні кімнати. Сиполє він знайшов би й уві сні. Воно лежало на крайньому півдні монархії, те тихе, те добре село. Посеред легенько заштрихованої ясно-брунатної плямки стояли тонісінькі, крихітні чорні літери, з яких складалося слово «Сиполє». Поблизу було позначено: криниця з журавлем, водяний млин, невеличкий вокзал одноколійної лісової залізниці, церква й мечеть, молодий листяний ліс, вузенькі лісові стежки, сільські путівці й самотні будиночки. В Сиполі зараз вечір. Коло криниці стоять жінки в барвистих хустинах, окриті золотом вогненної вечірньої заграви. Мусульмани моляться, простершись на старих килимах мечеті. Невеличкий локомотив лісової одноколійки посвистує в густій темній зелені ялин. Туркотить водяний млин, жебонить струмок. То була його таємна гра ще з часів кадетського корпусу. Звичні картини з’являлися як оком змигнути. А понад усім сяяв загадковий погляд діда. Мабуть, там не було неподалік кінного гарнізону. Отже, треба переводитися до піхотного полку. Не без жалю поглядали його товариші-улани з своїх коней на піхоту, не без жалю поглядатимуть тепер вони й на нього. Дід також був лише простим піхотним капітаном. Іти пішим маршем по землі рідного краю — то було майже повернення додому, до своїх селянських предків. Натрудженими ногами ступали вони по твердому ґрунті, заганяючи плуга чимглибше в соковиту плоть лану, благословенними порухами розсівали по ріллі плодюче насіння. Ні! Лейтенантові зовсім не шкода було кидати полк і, може, взагалі кінноту! Батько мусить дати на це згоду. І певно, доведеться ще подолати важкенький курс піхотної школи.

Треба буде попрощатися з товаришами. Невеличкий вечір у казино. Поставити всім по чарчині. Коротка промова полковника. Пляшка вина. Міцні потиски рук товаришів. Вони вже шепочуться за його спиною. Пляшка шампанського. Можливо — хто знає? — наостанку ще буде гуртовий похід до пані Резі: ще по келишку горілки. От якби це прощання було вже позаду! Денщика Онуфрія треба взяти з собою. Неможливо з такими труднощами звикати ще до одного імені. Поїздки до батька слід уникнути. Взагалі спробувати уникнути всіх обтяжливих і прикрих справ, пов’язаних із переведенням. Та все-таки не обминеш тяжкої, тяжкої дороги до вдови доктора Деманта.

Яка ж бо дорога! Лейтенант Тротта спробував переконувати себе, що пані Єва Демант після похорону чоловіка знов поїхала у Відень до батька. Отже, він стоятиме під дверима вілли, довго й марно дзвонитиме, дізнається віденську адресу й напише короткого, по можливості теплого листа. Так добре, що доведеться всього-на-всього написати листа. «Не вельми ж ти мужній! — водночас думає лейтенант. — Коли б не відчував повсякчас на потилиці загадкового, притемненого дідового погляду, то хто знає, як би жалюгідно ти хилявся в цьому тяжкому житті. Мужнім ти стаєш лише тоді, як думаєш про героя Сольферіно. Завжди мусиш звертатися до діда, щоб стати хоч трохи дужчим».

І лейтенант заходився повільно збиратися в ту тяжку дорогу. Була третя година пополудні. Дрібні торгівці мерзли перед своїми крамничками, ревно чекаючи нечастих покупців. З майстерень ремісників чулися звичайні й плідні звуки. Весело гупав молот у кузні, гримотів глухий бляшаний грім у бляхаря, шпарко вистукували шевці по своїх підвалах, а в столярнях дзизкали пилки. Усі обличчя і всі звуки майстерень були знайомі лейтенантові. Щодня він двічі проїздив повз них на своєму коні. З сідла він міг зазирати