Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

защебетав якийсь пташок невідомого виду, і вдалині почулися сигнали сурми. Уланський полк саме вирушив на учбовий плац.

У другому ескадроні, як і щодня, їхав Тротта. На піхвах важких шабель і цівках легких карабінів перлисто зблискував білястий подих морозу. Змерзлі сурми будили сонне містечко. На звичній стоянці візники в товстих кожухах підводили бородаті голови. Коли полк дістався луки, спішивсь, і солдати, як звичайно, вишикувалися в дві шереги задля гімнастики, лейтенант Кіндерман підійшов до Карла Йозефа й спитав:

— Чи ти не хворий? Знаєш, який у тебе вигляд?

Він дістав з кишені кокетливе кишенькове дзеркальце й підніс Тротті до очей. У невеличкому блискучому чотирикутнику лейтенант Тротта побачив престаре обличчя, яке він так добре знав: палючі, вузькі чорні очі, гострий, кістлявий, великий ніс, попелясто-сірі запалі щоки і тонкі, широкі, міцно стулені безкровні губи, що, мов давній загоєний рубець від шаблі, розмежовували вуса й бороду. Тільки ці невеликі темно-русі вусики здалися Карлові Йозефу чужими. Дома, затінене склепінням батькового кабінету, дідове обличчя було безвусе.

— Дякую! — сказав лейтенант. — Я цієї ночі не спав.

Він покинув учбовий плац.

Він пішов між деревами влівобіч, де стежка звертала на шлях. Було сорок хвилин по сьомій. Ніяких пострілів він не чув. Усе гаразд, усе гаразд, сказав він собі, сталося чудо! Щонайбільше за десять хвилин прийде звідти майор Прохазка, тоді все буде відомо. Нерішуче озивалося, прокидаючись, містечко, протягло свистів на станції локомотив. Коли лейтенант дійшов туди, де стежка зливалася зі шляхом, виринув на своєму гнідому майор. Лейтенант Тротта привітався.

— Доброго ранку! — сказав майор — і більш нічого.

На вузькій стежці не було як рухатися поряд. Лейтенант Тротта йшов позаду вершника. Хвилин за дві ходи до луки (уже чутно було команди унтер-офіцерів) майор зупинив коня, напівобернувся в сідлі й сказав лише:

— Обидва! — І потім, уже їдучи далі, радше самому собі, ніж лейтенантові: — Нічогісінько не можна було вдіяти!

Того дня полк вернувся до казарми на добру годину раніше, ніж завжди. Сурми грали, як і кожного іншого дня. Пополудні чергові унтер-офіцери зачитали солдатам наказ, у якому полковник Ковач сповіщав, що ротмістр граф Татенбах і полковий лікар доктор Демант прийняли гідну солдата смерть за честь полку.

VIII

Тоді, перед великою війною, коли відбувалися події, про які повідомляється на цих сторінках, ще не було однаково, жива людина чи померла. Коли хтось із юрби смертних відходив у вічність, інший не заступав чимшвидше його місця, щоб затерти пам’ять про небіжчика. Там, де його не стало, залишалася прогалина, і всі близькі й далекі свідки його смерті щоразу, як бачили ту прогалину, раптово замовкали. Коли вогонь змітав будинок із низки будинків уздовж вулиці, згарище довго пустувало. Бо мулярі працювали повільно й розважно, і найближчі сусіди та випадкові перехожі, помітивши прогалину, мимоволі згадували, який тут стояв будинок, на що він скидався і які мав стіни. От як тоді було! Все, що росло, потребувало багато часу задля зростання, і все, що відходило, потребувало довгого часу, щоб запасти в непам’ять. Але все, що існувало й відійшло, залишало на землі свій слід, і жили тоді споминами, як тепер живуть умінням швидко й ґрунтовно забувати. Смерть полкового лікаря і графа Татенбаха довго бентежила й зворушувала душі офіцерів і солдатів уланського полку, як і серця цивільного люду. Небіжчиків поховали згідно з вимогами військового й релігійного обряду. І хоча ніхто з їхніх товаришів не пустив, поза межами власного кола, ані пари з вуст про те, в який спосіб вони померли, одначе людність малого містечка все-таки довідалася, що обидва полягли жертвою суворого кодексу станової честі. І відтоді почало здаватися, що й кожен з офіцерів також позначений печаттю близької ґвалтовної смерті, отож для торгового люду та містечкових ремісників ці чужі панове стали ще чужіші. Тепер офіцери в очах місцевих людей були ніби незбагненні шанувальники і водночас строкато вбрані й пишно оздоблені жертви якогось далекого і страхітливого божества. Їм услід хитали головами, їх навіть жаліли. Вони мають багато привілеїв, гомоніли поміж собою «містечкові», їм вільно всюди швендяти з шаблями, подобатися жінкам, за них дбає сам цісар, наче за рідних синів. Але ось тобі — раз, два, три — ти й не зогледівся! — один із них зачепив другого яким словом — і змивай, пане, образу червоною кров’ю!

Тим, про кого таке говорили, справді не позаздрив би. Навіть ротмістр Тайтінґер, який, подейкували, в інших полках був учасником кількох дуелей зі смертельним кінцем, не той став. Тимчасом як декотрі крикуни й вітрогони поробилися тихі й маломовні, завжди неголосного, сухорлявого ласуна ротмістра опосіла дивна нетерплячка. Він більше не міг годинами висиджувати самотою за скляними дверима цукерні, поглинаючи тістечка, або сам з собою чи з полковником мовчки грати в шахи або доміно. Він боявся самоти. Він просто-таки чіплявся за товаришів. Якщо ж нікого з них поблизу не траплялося, то він заходив до першої-ліпшої крамниці й купував там непотрібну абищицю. У крамниці він довго стояв і правив марні й дурні теревені з крамарем, не наважуючись піти собі, хіба що раптом помічав за вікном якогось байдужого знайомого, на котрого тут-таки й напосідався…

Аж так змінився світ! Казино обезлюдніло. Облишено гуртові походеньки до закладу пані Резі. Ординарці били байдики. Коли хто замовляв собі чарчину горілки, йому здавалося, що саме з цієї чарки всього кілька днів тому пив Татенбах. Правда, старі анекдоти ще розповідали, тільки ніхто більше не сміявся вголос, а хіба що всміхалися декотрі. Лейтенанта Тротти тепер ніде не було видно поза службою.

Здавалося, якась моторна чарівна рука змила з обличчя Карла Йозефа прикмету юності. В усій цісарсько-королівській армії неможливо було знайти ще одного такого лейтенанта. Йому здавалося, ніби він тепер має вчинити щось зовсім особливе, проте далеко навкруги нічого особливого не помічалося. Було цілком зрозуміло, що він мусить перевестися з цього полку до іншого. Та він усе шукав якогось тяжкого завдання. Насправді ж він шукав для себе добровільної