Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

— Ти правильно почув, Скіле. Карборунд тепер у мене.

— Не вірю. Покажи.

— Прошу, — чемно мовив хлопчисько і розтулив долоню.

Якби прийшов у рух пустий одяг і каркіди всі, до ноги, воскресли, то на Скіла вони не справили би такого сильного враження. Зморщена горошина вчинила переворот у голові ватажка сотні. Куди ділася його незалежна постава? Він заглядав у жменю хлопчика, як голодна ворона у кістку. Підвів голову, шепотом уточнив.

— Це він?

— Він, він. Карборунд, — глузливо підтвердив Мишко. — Найсправжнісінький.

— А ти не брешеш?

— Скіле, який сенс обманювати? Ти й сам знаєш: змія кругом пальця не обведеш, — гордовито відповів хлопчик.

Він щільно стулив кулака і завів його за спину.

— О, ця тварина дуже мудра, — шепотом погодився ватажок.

— Скіле, звичайно, ти про це не знаєш. Навіть, Мадій не знає. Але змій дав знати Вовкові ще біля багаття, де його вояки травили, що чекатиме в байраці, — із злостивим задоволенням ділився хлопчик лише йому відомими подробицями.

— Он воно що… А я, дурний, слідкував за кудлатим, коли він полетів, і гадав: чому він прямує до байраку. Виходить, вони між собою домовилися. Це ж треба… Хто б міг таке передбачити?

— Так, домовилися. Але Вовк, коли приземлився, відпочивав. Я же розглядав дерева. Іду собі. І бачу на ясені ворона. Ой, ні, не птаха, а змія…

Мишко вчасно прикусив язика. Адже Князь його серйозно попередив: багато не патякай, а обмежся однією, двома фразами.

— Ну, давай, давай розказуй. Чого зупинився, — підганяв розтривожений Скіл.

— Та про що розказувати, — безтурботно кинув Мишко. — Полоз уцілив у мене камінчиком. Я його підняв. Зразу побачив різних там лісовиків, русалочок, оцих… як їх… О, згадав — німф. Зрозумів мову птахів, мурах…

Сотник устромив свої сиві очі в Мишкові й не відводив. А ще він щипав ледь помітні вуса. Його, напевне, щось насторожило у розповіді співрозмовника.

— Невже ти все бачиш і чуєш?

— Не віриш? Зараз переконаєшся. Передаю розмову Вовка з шаманом. Вовк просить Мадія: «Святий отче, зроби мене знову людиною. Я хочу додому. Хочу назад, у свою мазанку, свої холодні ліси».

— Неважко здогадатися, що кудлатий носить у думці. От що, дай мені карборунд.

— Ще чого? Не дам.

— Я повинен переконатись, що він справжній. Чого дивишся? Наказую, як воєначальник царської сотні, віддай карборунд. Може, ти голову мені морочиш? Я знаю, ти тільки на вигляд такий несміливий, тихенький… Бо розум у тебе, Мишо, метикуватий. Усе тебе цікавить, кругом носа свого сунеш… Словом: нишпорка.

Обличчя Скіла, доброзичливе, з улесливою посмішкою, стало схоже на обкурений казан. Тверде, пикате і чорне.

Та Мишко не зважав на переміну сотникового обличчя, настрою, його образливі слова. Сміливо озвучив ще одну для сотника цікавинку:

— Князь мене суворо попередив: «Сховай карборунд і нікому його не давай, навіть ненадовго. З кожним передаванням чарівна сила його слабшає».

Сказав і похопився. О, так необачно відкрив таємницю зустрічі з Князем, розмову з ним. Атож злякався і завмер. Хоча не зводив очей із вкрай зніяковілого сотника.

— Гм, — прочистив Скіл горло після паузи. — Щось ти, хлопче, надто сміливий.

Мишко зрозумів, що відступати пізно. Він сміхотливо зауважив.

— Бо я прочитав твої думки, Скіле. І потім — я маю чарівний камінь. Усіх, хто мене не любить і ображає можу легко відправити до дідів.

Воєначальник явно розгубився. Тупцював на місці, задумливо шкріб лікоть. Врешті-решт погодився:

— Ну, добре… Але пообіцяй: коли повертатимеш мені шапку, то водночас повернеш і карборунд. Не забудь. І дивись мені, тримай камінь міцно — не загуби.

— Неодмінно віддам. І те, і те, — із легким серцем обіцяв хлопчик.

Сотник Скіл плеснув у долоні. Вояки перестали базікати, підійшли до нього.

— Браття-воїни, — урочисто почав Скіл. — Маю для вас добру новину.

— Яку, Скіле? — зраділи «браття-воїни».

— Не руйнуйте гніздо Коломбії, що є охоронцем перлового міста. Змій передав чарівний камінець Миші. З Мишею, ви бачили, я щойно розмовляв. Миша погодився допомогти царській сотні. Він поверне втрачену реліквію.

Мишко зробив крок уперед і вклонився «браттям-воїнам». Між ними прокотилися схвальні вигуки:

— Молодчина, Мишо! Молодчина!

— Раніше ти нам указав на печеру з коштовностями.[28] Сколоти пам’ятливі на добрі вчинки. Зараз ти знову наважився нам допомогти.

– І найважче розв’яжеться, коли чоловік наважиться.

— Справжній чоловік голову покладе на плаху, але не підведе.

Мишко розхвилювався мало не до сліз. Воїни царської сотні вважають його, хлопчака, дорослим, рівнею собі! Ще й мудрими прислів’ями його підбадьорюють.

Він приклав праву руку до серця і два рази низенько вклонився. Отак робили козаки у якомусь фільмі. Вийшло дуже ефектно.

Скіфи залишилися Мишком уповні задоволені. А наш герой зробив крок назад і знову приклав руку до серця. На цей раз, щоб серце вгамувалося, бо шалено стукало в ребра.

— Молодчина, Мишо! Молодчина, — підхвалювали його скіфи. — Ми тобі, хлопче, віримо.

Сотник Скіл закликав усіх до тиші. А довгобородий радник виголосив промову:

— Доблесні воїни! Як сильний звір виганяє з лігва свою жертву, зжирає і займає її ареал, так і ми відбираємо від слабших, лінивих та розжирілих народів усе, що вдасться захопити. Ламія, наша помічниця, звільнила Каркіду від зарозумілих греків і диких таврів, а боги дали знати, що місто віднині наше.

— Відтепер сколоти є володарями перлового міста, що на березі Понта Евксінського, — виголосив Скіл.

Вояки зривали повстяні башлики. Підкидали їх вгору і кричали.

— Слава Папаю! Слава Табіті! Слава Ламії!