Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

на ній, скільки бідолашних моряків загинуло, відколи ми відпливли з Бристоля! Я зроду-віку не пам'ятаю, щоб коли так не щастило. І ось цього О'Браєна теж не стало… він бо таки справді помер, ге ж? Я чоловік темний, а ви вмієте читати й рахувати, то скажіть мені отак навпрошки: мертвий так уже повік буде мертвим чи колись іще може воскреснути?

— Ви можете вбити тіло, містере Гендсе, але не дух, — сказав я. — Ви мали б це знати. О'Браєн тепер на тім світі й, може, якраз і стежить за нами.

— Он воно як! — зітхнув він. — Шкода! Тож, виходить, вбивати — це дурно час гаяти? А втім, духи мало чого варті, як на мене. І я, Джіме, не боюся їх. А тепер, коли ми так любенько погомоніли, Джіме, то чи не була б ваша ласка зійти вниз у каюту й принести мені… Хай йому трясця, я забув, що мені треба… Ага, пляшечку винця, Джіме. Бо це бренді заміцне, як на мою голову.

Вагання стерничого здалося мені неприродним, а вже й зовсім неймовірним було те, що він хотів вина, а не горілки. Очевидячки, він шукав просто приключки, аби спровадити мене з палуби. Тільки для чого — я не міг збагнути. Гендс уникав дивитись на мене — він неспокійно поводив очима, кидав погляд то на небо, то на тіло О'Браєна. З його посмішки, коли він аж кінчик язика вистромляв з рота від надміру запопадливості, навіть дитина добрала б, що він щось недобре надумав. Я поспішив уволити його волю, не показуючи й знаку, що здогадуюсь про його лукавство, — але такого заплішеного дурня й не важко було обіграти.

— Вина? — перепитав я. — Чом би й ні! А вам якого, білого чи червоного?

— Та це мені байдуже, братику, — відказав він. — Аби міцне й доста його, то й добре.

— Гаразд, — сказав я. — Я принесу вам портвейну, містере Гендсе. Тільки його доведеться попошукати.

Я збіг униз, тупаючи щосили ногами, тоді скинув черевики, тихо скрався коридором до кубрика, там піднявся по трапу й обережно визирнув з люка на палубу. Стерничий нізащо не здогадався б, що я за ним стежу, а проте я зробив це як найобережніше, аби не привернути його уваги. І з першого ж погляду я впевнився, що найгірші мої підозри мали підстави.

Гендс зіп'явся навкарачки і, хоч поранена нога завдавала йому великого болю — я чув його здушений стогін, — прудко поплазував палубою. За півхвилини він дістався до водостоку і витяг з-під скрученої в кільце линви довгого ножа, більше схожого на короткий кинджал, по саме держално заюшеного кров'ю. Він оглянув його, випнувши нижню щелепу, помацав рукою лезо і, поспіхом сховавши ножа за пазуху, порачкував назад на своє місце.

Я дізнався все, що хотів знати: Ізреєл може рухатись, і має зброю, а коли він так криється з цим від мене, то саме мене й хоче позбутись. Що він гадав робити далі — чи від Північної бухти добиратись через увесь острів до піратського табору на болоті, чи стріляти з гармати, закликаючи товаришів собі на підмогу, — цього я, звичайно, знати не міг.

Тільки в одному я міг звіритися на Гендса, бо тут у нас були спільні інтереси, — в урятуванні шхуни. Ми обидва хотіли допровадити судно до безпечного місця, звідки його потім можна було б вивести без особливих труднощів і небезпеки. Поки це ще не зроблено, — вважав я, — життю моєму ніщо не загрожує.

Розмірковуючи над цим усім, я не гаяв часу: швидко прокрався назад до каюти, взувся, знайшов пляшку вина і повернувся з нею на палубу.

Гендс лежав там само, де я його й залишив, — підібгавши ноги й примруживши очі, так наче був такий знесилений, що й денне світло йому вадило. Однак, коли я підійшов, він глянув на мене, звичним жестом відбив шийку пляшки й добряче хильнув з неї, сказавши своє улюблене:

— Хай щастить!

Передихнувши яку часину, він витяг з кишені плитку жувального тютюну й попросив відкраяти йому шматочок.

— Будь ласка, поможіть мені, — сказав він, — бо ж у мене немає ножа, а коли б і був, то нема сили орудувати ним. Ех, Джіме, зовсім я став немічний! Відкрайте мені шматочок. Мабуть, оце востаннє пожую тютюнцю, адже мені вже недовго на сім світі пробувати, це річ певна…

— Гаразд, — сказав я, — вволю вашу волю. Але на вашому місці… почуваючись так погано, я перед смертю спробував би покаятись, як годиться християнинові.

— Покаятись? — спитав він. — У чому?

— Як це у чому?! — вигукнув я. — Ви ніби не знаєте! А хто мене тільки-но питав про мертвих? Ви ж зраджували свій обов'язок, жили в гріху, в брехні й крові. Ось біля ваших ніг лежить людина, яку ви вбили, а ви ще питаєте, у чому вам каятись! І ще треба вам просити Господа, щоб змилосердився над вами, містере Гендсе!

Я трохи розпалився, бо з думки мені не сходив закривавлений ніж у нього за пазухою, яким він збирався збавити мені віку. Але Гендс у відповідь тільки ковтнув вина і несподівано заговорив поважним тоном.

— Тридцять років, — сказав він, — плавав я морями, і бачив усяке: добре й погане, краще й гірше, штилі й шторми, зазнавав голоду й спраги, встрявав у різанину й куди тільки я не встрявав! Але, скажу по щирості, ніколи я ще не бачив, щоб з добра виходило добро! Хто вдарив перший, того й правда, а мертві не кусаються — оце й уся моя віра, і на цьому амінь. А тепер слухайте сюди, — додав він зовсім інакшим голосом, — і годі базікати про ці дурниці, приплив уже он який. Слухайте мою команду, капітане Гокінсе, і ми причалимо до берега в бухті й здихаємось цього клопоту.

Та й справді, нам лишалося пройти менш як дві милі, але плисти доводилось дуже обережно, бо вхід до Північної бухти виявився не тільки вузький і мілкий, а ще й звивистий, отож треба було спрямовувати шхуну якомога точніше. Та я, гадаю, показав себе слухняним і тямущим виконавцем, а Гендс — бездоганним лоцманом. Ми так вправно викеровували судно, так уміло обминали мілини, що любо було дивитись.

Ледве ми пройшли повз обидва миси, як нас ізусібіч оточила земля. На берегах Північної бухти росли такі самі густі ліси, як і навкруги Південної. Але сама бухта була вужча, довша і, коли казати правду, радше скидалася на гирло річки. Просто перед нами з південного краю виднів