Володимир Кирилович Винниченко - Відродження Нації

Українською Радою, доповненою на справедливих основах представниками инших народностей, що живуть на Україні через їхні демократичні орґанізації. Через отсей орґан будуть здійснюватися заходи, що відносяться до життя краю та його управи.

„Уважаючи, що питання про національно-політичний устрій України та про способи розв'язки на ній земельного питання, в межах загальної засади про перехід землі в руки працюючих, повинно бути розв'язане Установчими Зборами, тимчасове Правительство поставиться прихильно до розроблення Центральною Українською Радою, доповненою згаданим вище способом, проекту про національно-політичне становище країни в такім дусі, як то сама Рада уважатиме відповідаючим інтересам краю, а також про форми розв'язання на Україні земельного питання для предложення сих проектів Установчим Зборам.

„Тимчасове правительство, узнаючи необхідним під час війни зберігти бойову єдність армії, уважав недопустимими заходи, котрі могли-б нарушити єдність її організації й команди, як напр. зміна тепер мобілізаційного плану шляхом негайного переходу до сістеми теріторіального комплетування військових частей або наділення командними правами якихсь громадянських орґанізацій.

„Разом з тим правительство узнає можливим попирати далі найтіснійше національне об'єднання українців у рядах самої армії або комплетування окремих частей виключно українцями, оскільки такі заходи на думку міністра війни будуть представлятися можливими під технічним оглядом і не зломлять бойової здатности армії.

„В теперішній момент для більше планового й успішнійшого осягнення сеї цілі тимчасове правительство уважає можливим притягнути до здійснення сього завдання самих вояків-українців і в цілі порозуміння з Центральною Радою можуть бути відкомандировані окремі делеґати українці, котрі будуть приділені при кабінеті військового міністра, при ґенеральнім штабі й верховнім головнокомандуючім.

„Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійсняють свої функції на загальних основах, при чому їхня діяльність повинна бути в згоді з діяльностю инчих військово-громадських орґанізацій”.

4. Голівки міністрів за стільцем.

Отже з цього моменту Центральна Рада й Ґенеральний Секретаріат мали стати правно-державними вищими інстітуціями на Україні.

І виходило так, що Російський Тимчасовий Уряд, не згодившись висловити своє прінціпіальне відношення до ідеї автономії України, не згодившись на обмежені, помірковані домагання українства в сфері адміністративного управління на Вкраїні, тепер примушений був не то що згодитись на ідею автономії, а на фактичне її здійснення.

Три посланці-міністри дуже уперто й настійно домагались вставки в Універсал про „самочинне” здійснення автономії. Цим вони хотіли примусити й нас і других повірити, що признання Центральної Ради й Ґенерального Секретаріату вищими орґанами влади на Вкраїні ще не є автономія. Але це було подібне до того, як діти граються в пужмарки: заховають голівку за стілець і думають, що їх не видно. Ми згодились на вставку, ми удали, що не помічаємо трьох міністрів за стільцем. Хай собі тішаться тим, що все ж таки ніби не дали автономії (бо навіть же й не згадали про неї ні в Універсалі, ні в своїй декларації!). Нам не слова потрібні були, а факти. Факт же був той, що з моменту оголошення цих двох актів Україна мала окреме управління, окремий Уряд, відповідальний перед своїм революційним Парламентом. І Уряд і Парламент мали складатися не тільки з українців, але й з представників усіх инших націй України. Отже авторітетність і значіння цих орґанів обхоплювали вже всі шари населення України.

А це ж і була та сама автономія, від якої три міністри ховали свої голівки за стілець.

Але треба думати, що міністри й самі добре бачили, що поганенько сховалися. Сховались просто з досади, з амбіції, з бажання хоч словесне поставити таки на свойому: отже ні за що не скажемо „автономія”! Хай буде хоч і федерація, а ми таки, як сказали, що до Установчих Зборів не скажемо цього слова, так і не скажемо.

Та ще й нас примусили самих себе за вуха намняти: „рішуче одкидаємо спроби самочинного здійснювання автономії України до Установчих Зборів”. Знову, чисто, як діти: тато удає, що б'є маму за те, що побила синочка. Ми й на це згодились, зробили вигляд, що тато б'є маму за „самочинне здійснювання”. А тим часом разом з трьома міністрами, а усією неукраїнською демократією України й усім Тимчасовим Правительством фактично те здійснювали. Правда, ми тим легче тепер могли „рішуче одкидати” „самочинність”, бо не мали вже потреби для „самочинности”, коли наші домагання здійснялись „законно” й перетворялись у правні форми.

І, розуміється, всі це бачили: й самі три міністри, й увесь Тимчасовий Уряд, і неукраїнська демократія. Але мусіли удавати, що не бачили, й мусіли згожуватись з тим, чого не хотіли бачити.

5. Кому охота битись за чуже?

Крім того, що до неукраїнської демократії, то таке відношення з її боку було тим легче, що значна частина її складалась з тих національностей, які вже не так дуже були зацікавлені в пануванню іменно руської нації на Вкраїні. Це були євреї й поляки. Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії поставились розсудливо, а деякі з них навість прихильно до ідеї української державности. Не маючи самі претензій на національне панування на Україні; розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна заняти та нація, яка складає більшість населення; розсудивши, що українці не сьогодня, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством за панування руських. Вони приняли в свою свідомість ідею української державности, як факт, як щось природне й неминуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до її свої власні прагнення й цілком свідомо, рішуче й послідовно узнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі.

З цього погляду цікаво зазначити резолюцію Бюра Окружного Південно-західнього Комітету Єврейської Соціальдемократичної Робітничої Партії з 12 липня (н. ст.) в якій між инчим говориться:

„Виходячи з погляду, що всі нації Росії мають безумовне право на політичне й культурне самовизначення, Окружний Комітет вітає тривале змагання українського народу до самоорґанізації на автономно-демократичних основах.

„Визнаючи гасло державного ладу в Росії на республікансько-федеративній підставі, Окружний Комітет уважає необхідним підтримувати у відношенню до України домагання національно-теріторіальної автономії сеї округи в етноґрафічних межах, у такім розумінню, що ґеоґрафічно ся автономія має обіймати одностайну теріторію, в якій більшість населення становлять члени української нації.

„При сім у виборах до Центральної Установи представників України (сойм) має брати участь усе населення України, без ріжниці національности, а вибори мають бути загальні, рівні, безпосередні, тайні, без ріжниць полу й пропорціональні.

„Для оборони інтересів національних меншостей, які