Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

соціалізму… Ба ні, брешу, майонезу при соціалізмі не було в магазинах — ласували базарною сметанкою. Студентами ми спеціально ходили в тодішнє кафе «Театральне» на розі Володимирської, де тепер п'ятизірковий довгобуд, на таку дивовижу, як «яйцо под майонезом» — твердо зварене яйце, полите чайною ложкою майонезу, надзвичайно душевна була закусь. Якби я коли-небудь схотів відкрити ресторан, то тільки суворе «ностальджі» а-ля вісімдесяті, і назвав би належно — «Столова», або «Общепит», або, в крайньому разі, «У Щербицького», — і то, прошу панства, без понтів, без вульгарних фальсифікацій на кшталт «Сільпо», де від сільпо ж ні фіґа, крім назви, а — по-чесному, з достеменним збереженням усіх археографічних подробиць: щоб хиткі столики на трубчастих дюралюмінієвих ніжках, під одну з яких обов'язково підсунуто тісно складеного папірця, аби не розхлюпувався борщ, і ложки-виделки щоб із вічно-масного гнутого алюмінію, а ножів катма, і салфетки в центрі столу — нарізаними вручну паперовими квадратиками, застромленими в пластикову ємкість із неліквідного канцтовару: папір цупкий і гладенький, так що від леда-дотику на ньому прозоро проступають масні відбитки пальців, хоч зараз у міліцію неси… В меню, крім мого улюбленого салату «вітамінний», були б паніровочні котлети з черствого хліба з посинілим картопляним пюре, смажений хек із сірими макаронами кульового калібру, пельмені з оцтом, борщ і компот із сухофруктів — із розвареними темно-бурими покладами на дні склянки, ймовірно рослинного походження. Ага, ще вінегрет. А склянки обов'язково гранчасті, водка з пивом, і на десерт таємниче «пирожене в асортименті»: чималенька бардиґа посипаного цукром січеного тіста під сексуальною назвою «язичок» — як я приїхав до Києва, то в перший свій університетський рік, а рік, не при сніданні згадуючи, був акурат чорнобильський, тільки цими «язичками» й живився: поки не навчився сам куховарити. І ще з сентиментальности подавав би «яйцо под майонезом» — але то вже виключно як specialite du jour[11]. Якщо все це як слід зорганізувати, щоб і дизайн відповідний, стіни помалювати увиш людського зросту зеленою олійною фарбою, плакати там усілякі страшилочні порозвішувати, лампочки щоб горіли в кращому разі через одну, і від часу появи клієнта до часу завваження його офіціантом щоб не менше тридцяти хвилин минало, словом, повне занурення в атмосферу, — переконаний, двері б не зачинялися. І не тільки від західних туристів. Золота ідея, кому б її продати? Може, отому з сріблястим «мерсом» у дворі? Бо справді ж дивно, що ніхто досі не додумався — не інакше, стидаються пацани своєї буремної комсомольської юности, все їм тепер подавай непонятне, Лямур-бонжур, та Шато де Флер, та шевальє з-під Конотопа: як ті селюки, що гонорово обставлялися полірованими гедеерівськими секретерами, за безцінь збуваючи з хат старі мальовані скрині й петриківські ослінчики. Потім онуки схаменуться, а ні фіґа, пізно буде: ні тобі вже скринь, ні ослінчиків. Уже й сьогодні класичний київський фаянс із Європи ввозимо — та хіба тільки фаянс… Зате французького ампіру на кожному аукціоні неміряно, і хапають один з-перед другого, аж гай гуде, і ціни попід стелю накручують, розчепіривши пальці, а спитати б — чувак, ну глянь-но ти на себе, ну де твої предки могли бачити той ампір?.. І на чорта ти купуєш чуже минуле? А от антураж «від Щербицького» я б їм до такого ресторану у змиг ока забезпечив — чого доброго, ще й у моду б увів. Все одно ж через двадцять років так воно й станеться, то пощо відкладати? Ет, що там балакати…

Махнувши рукою на історичну достеменність, в останню хвилину, повагавшись, вбурюю в свій квазівітамінний салат мало не півбляшанки оливок: виходить щось наче вітамінно-грецький. Такий собі посткомуністичний гібрид — шкода, нема твердого сиру, це б сюди вкришити трохи фети, або, ще краще, гуцульської бринзи свіженької… Гаразд, обійдеться; натомість хлібчик всунемо в тостер. Нема то, як запах підсмаженого хліба… Все, моє погодження із зовнішнім світом сягає свого піку одночасно зі слиновиділенням — тепер можна й телевізора увімкнути: він стоїть на Лялюсьчиному каналі, але Лялюську я, хам і бидло, проспав як колода, на цілих півгодини, і трапляю в акурат на останні вісті, ну-ну. Щоб почути, що Багдад і досі ще бомблять. От суки, бліцкріґівці довбані.

Тільки-но, вмостившись навпроти екрана, зі смаком натоптую повен писок яєшнею, салатом і теплим (хрумтить!) пшенишняком, як зовнішній світ утручається з цілком іншого боку — і в цілком непроханий спосіб: дзвонить телефон. Аж розлягається. Було б здогадатись поставити на автовідповідач.

— Доброє утро, Адріан Амброзьїч.

Це Юлічка, бджілка моя невсипуща — вже на роботі. Душа не нарадується. Коби воно ще, сердешне, якось наломилося говорити по-українськи, бо мені цей «Адріан Амброзьїч» щоразу бере секунд із десять, заки я його зідентифікую зі своєю (наразі жуючою) особою… Декотрі клієнти, знаючи мою принципову нехіть до «батькування» («Едіпів комплекс», — звичайно віджартовуюсь я, і багатьом морда на це шанобливо видовжується, мовляв, а-а, ну да, понятно…), зациндолюють щось уже й геть несамовите — «ґаспадін Адріан»: їм здається, це те саме, що по-українському сказати: пане Адріяне. Абсолютно анекдотична форма, а дедалі шириться — теж свого роду посткомуністичний гібрид, як і мій салатик, тільки що далеко менш апетитний. І чого б ото перебивати людині сніданок?..

— Адріан Амброзьїч, — Юлічка явно збуджена, бо навіть не перепрошує, зачувши моє мимрення з повним ротом, — здєсь прішол дядька, прігородний, із-под Борісполя откуда-то, пріньос швєйцарскій ножик, воєнних врємьон, с пілочкой, в хорошем состоянії… Он говоріт, у нєво в хатє часи с кукушкой і єщо шкаф орєховий, говоріт, от отца осталось…

Опа-на! Правдивих дзиґарів із зозулями на ринку вже з рік як вимело, Б. всі послідки підгріб, куди мені, шушері, за ним пнутися… Невже нарешті фарт? Чуйка в Юлічки безумовно є, я її за це найдужче й ціную… «Орєховий шкаф» — ну, це різне може бути, треба дивитися, але дядька з рук не випускати, жодним побитом!

— Задержи єво, Юленька, — щойно вимовивши цю фразу, здаю собі справу, що від хвилювання й сам перейшов на російську, от уже чого б від себе не сподівався! Що то роблять із людиною навіть не гроші ще, а сам тільки їхній провіденційний подув у повітрі — впору згадати колишню однокурсницю, що влізла з чоловіком у газовий бізнес під руку якогось московського Петі, а той Петя виявився гомиком — і внадився раз у раз їздити до них трахати Лесьчиного благовірного, а Леська на цей час перебиралася в кімнату для гостей. Ото нікого не суди, да не судим