Генрік Ібсен - Ляльковий дім

Кроґстад. Користь чи не користь, а я, бувши вами, однаково відмовився б.

Фру Лінне. Я навчилася діяти розважно. Цього мене навчило життя та тяжкі, жорстокі нестатки.

Кроґстад. А мене життя навчило не вірити словам.

Фру Лінне. То життя навчило вас дуже розумної речі. Ну, а вчинкам ви все-таки вірите?

Кроґстад. Що ви маєте на думці?

Фру Лінне. Ви сказали, що схожі на людину з розтрощеного корабля, яка врятувалася на уламку.

Кроґстад. І, вважаю, мав підставу так сказати.

Фру Лінне. І я теж схожа на жінку, що сидить на уламку з розтрощеного корабля. Нема кого жаліти і про кого дбати.

Кроґстад. Ви самі вибрали таку долю.

Фру Лінне. Тоді іншого вибору в мене не було.

Кроґстад. Ну, і що далі?

Фру Лінне. Кроґстаде, а що якби ми, двоє людей із розтрощеного корабля, подали одне одному руки?

Кроґстад. Що ви кажете?

Фру Лінне. Удвох на одному уламку судна стояти певніше, ніж кожному на своєму.

Кроґстад. Кристино!

Фру Лінне. Як ви гадаєте, чого я приїхала сюди?

Кроґстад. Невже згадали про мене?

Фру Лінне. Мені треба працювати, щоб якось прожити. Ціле своє життя, відколи пам'ятаю себе, я працювала, і це була моя найкраща і єдина втіха. А тепер я лишилася сама як палець. Така порожнеча і самота. А працювати на саму себе — невелика втіха. Кроґстаде, зробіть так, щоб я мала для чого і для кого працювати.

Кроґстад. Я не вірю цьому. Це просто жіноча екзальтованість, великодушна потреба офірувати себе.

Фру Лінне. Ви колись помічали в мене схильність до екзальтованості?

Кроґстад. То ви справді могли б… Скажіть мені… Ви все знаєте про моє минуле?

Фру Лінне. Так.

Кроґстад. І знаєте, за кого мене мають?

Фру Лінне. Я зрозуміла з ваших слів, що, по-вашому, зі мною ви могли б бути іншою людиною.

Кроґстад. Я певний цього.

Фру Лінне. А не могло б це ще статися?

Кроґстад. Кристино, ви все добре зважили? Так, зважили. Я бачу з вашого виду. То у вас справді вистачить сміливості?

Фру Лінне. Мені треба бути комусь за матір, а вашим дітям потрібна мати. Ми з вами потрібні одне одному. Кроґстаде, я вірю, що у вас добра основа, і з вами я готова на все.

Кроґстад (хапає її за руки). Дякую, дякую, Кристино… Тепер я знаю, як піднятися в очах інших… Ох, я ж забув…

Фру Лінне (дослухається). Цитьте! Тарантела! Ідіть, ідіть!

Кроґстад. Чому? Що сталося?

Фру Лінне. Чуєте той танок нагорі? Коли він закінчиться, вони прийдуть сюди.

Кроґстад. Добре, то я піду. Однаково все дарма. Ви, звичайно, не знаєте, що я затіяв проти Гельмерів.

Фру Лінне. Знаю, Кроґстаде.

Кроґстад. І попри все ви зважилися б…

Фру Лінне. Я добре розумію, на що може піти з розпачу така людина, як ви.

Кроґстад. Ох, якби я міг вернути назад те, що зробив.

Фру Лінне. Ви могли б його вернути, бо ваш лист іще лежить у поштовій скриньці.

Кроґстад. Ви певні?

Фру Лінне. Цілком певна. Але…

Кроґстад (допитливо дивиться на неї). Чи я маю вас так розуміти? Ви хочете за всяку ціну врятувати свою товаришку. Скажіть відверто. Правда?

Фру Лінне. Кроґстаде, хто вже раз продавав себе задля інших, не зробить цього вдруге.

Кроґстад. Я скажу, щоб мені віддали мого листа назад.

Фру Лінне. Ні, ні.

Кроґстад. Саме так. Залишуся тут, поки Гельмер прийде згори, і скажу, щоб він віддав мені листа, що в ньому йдеться тільки про моє звільнення… і що йому не треба читати його…

Фру Лінне. Ні, Кроґстаде, не забирайте назад листа.

Кроґстад. Але скажіть мені, хіба ви не тому покликали мене сюди?

Фру Лінне. Так, першої хвилини тому, з переляку. Але відтоді минула доба, і тепер мені аж не віриться, скільки я всього надивилася в цьому домі. Нехай Гельмер про все довідається. Нехай та злощасна таємниця вийде на яв. Треба, щоб вони нарешті порозумілися. Неможливо так жити далі, приховувати правду, викручуватися…

Кроґстад. Але принаймні одне я можу зробити, і це треба зробити зараз-таки…

Фру Лінне (дослухається). Покваптеся! Ідіть, ідіть! Танок скінчився. Нам не можна тут бути ні хвилини разом.

Кроґстад. Я почекаю на вас унизу.

Фру Лінне. Гаразд. Тоді проведете мене додому.

Кроґстад. Я зроду ще не був таким неймовірно щасливим. (Виходить.)

Двері до передпокою лишаються відчинені.

Фру Лінне (трохи прибирає на столі і бере свій верхній одяг). Яка зміна в житті. Ох, яка зміна! Буде для кого працювати… і для кого жити, буде дім, якому треба надати затишку й тепла. Ну, доведеться натужуватися… Аби вони швидше прийшли. (Дослухається.) Ага, вже йдуть. Буду одягатися. (Надягає капелюха й пальто.)

За лаштунками чути Гельмерів і Норин голоси, чути, як обертається в замку ключ, і Гельмер майже силоміць заводить Нору до передпокою. Вона вбрана в італійський костюм, а зверху загорнута в довгу чорну шаль. Гельмер у фракові і в накинутому зверху чорному розстебнутому доміно.

Нора (ще у дверях, пручається). Ні, ні, не заходьмо! Я хочу нагору. Не хочу йти так рано.

Гельмер. Але ж, люба Норо…

Hора. Я прошу тебе, благаю, Торвальде. Уклінно прошу… ще хоч на годину!

Гельмер. Ані хвилини довше, люба. Ти знаєш нашу домовленість. Отак. Сюди, до кімнати. А то ще застудишся. (Лагідно веде її, хоч вона пручається.)

Фру Лінне. Добрий вечір.

Нора. Кристина!

Гельмер. Що? Фру Лінне, ви тут, так пізно?

Фру Лінне. Даруйте. Я дуже хотіла побачити Нору перебраною.

Нора. То ти сиділа й чекала на мене?

Фру Лінне. Так, я, на жаль, спізнилася, ти вже була нагорі, і мені не хотілося йти, не побачивши тебе.

Гельмер (здіймає з Нори шаль). Ось роздивіться на неї добре. Гарна, правда, фру Лінне?

Фру Лінне. Так, гарна, визнаю…

Гельмер. Напрочуд гарна, хіба ні? Тамтешнє товариство теж одноголосно визнало це. Але ж і вперта моя мала щебетуха! І що вдієш? Уявіть собі, мені довелося майже силоміць забирати її звідти.

Нора. Ох, Торвальде, ти ще пожалієш, що не дозволив мені побути ще хоч півгодини.

Гельмер. Послухайте, фру Лінне. Вона танцює тарантелу, має величезний успіх… цілком заслужений… хоч, мені здається, її танець був надто природний, тобто… в ньому було більше запалу, ніж того дозволяли, суворо кажучи, закони мистецтва. Та нехай! Головне, що вона мала успіх, величезний успіх. То чи ж міг я дозволити їй після цього залишитися? Згладити враження? Ні, дякую. Я