Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Хулія ствердно хитнула головою. Досить було Муньйосу вимовити цю фразу, й куток шахівниці, який перед тим видавався статичним, неважливим, раптом відкрив безліч можливостей. Була якась особлива магія в тому, як цей чоловік умів вести інших через складний біло-чорний лабіринт, — наче мав від нього потаємні ключі. Він мовби міг орієнтуватись у сплетінні невидимих ниток, напнутих під шахівницею й здатних створювати неймовірні, несподівані комбінації, які — щойно до них вдавалися — миттєво оживали й поставали з такою очевидністю, що було дивно, як їх не помічали досі.

— Розумію, — мовила по паузі Хулія. — Ця біла фігура затуляла чорну королеву від ладді. І, відійшовши, залишила чорну королеву під загрозою.

— Саме так.

— І що ж це була за фігура?

— Можливо, ви самі здогадаєтеся.

— Якийсь білий пішак?

— Ні. Одного з’їли на а5 або b6, а другий знаходився надто далеко. Інші тут також ні до чого.

— Правду кажучи, мені ніщо не спадає на думку.

— Подивіться уважно на шахівницю. Я міг би сказати вам ще на початку, але це означало 6 позбавити вас задоволення, на яке ви, гадаю, заслужили… Подумайте спокійно, — шахіст обвів рукою приміщення, де вони сиділи, безлюдну вулицю, філіжанки з кавою на їхньому столику. — Ми ж нікуди не поспішаємо.

Хулія втупила погляд у шахівницю. Невдовзі, не відводячи очей від фігур, вона витягла сигарету й загадково посміхнулася.

— Здається, я здогадалась, — обережно проказала дівчина.

— Кажіть.

— Слон, який рухається по білій діагоналі, стоїть на А, тобто на своєму первісному місці, бо міг би опинитися тут, хіба що прийшовши з bЗ, але не мав на це часу. А клітина b4 — чорна… — Перш ніж заговорити знову, вона глянула на Муньйоса, сподіваючись, що той хитне головою, підтверджуючи її слова. — Я маю на увазі, що на це йому довелося б витратити щонайменше… — вона порахувала за допомогою пальця, — три ходи, щоб переміститися з bЗ туди, де він знаходиться зараз… Отже, це не хід слона спричинив загрозу чорній королеві з боку білої ладді. Я маю рацію?

— Цілковиту. Продовжуйте.

— Біла королева, яка стоїть на е1, теж відпадає. І білий король так само… Що ж до білого слона, який рухається по чорній діагоналі й знаходиться поза грою, бо його вже з’їли, він нізащо не міг би опинитися на bЗ.

— Дуже добре, — погодився Муньйос. — А чому?

— Оскільки клітина b3 біла. З іншого боку, якби цей слон зробив хід по чорній діагоналі з b4, то він і досі залишався б на шахівниці, але його тут немає. Гадаю, його з’їли вже давно і за іншої ситуації.

— Міркування вірне. Що ж у нас залишається?

Хулія глянула на шахівницю, і по її спині та руках пробіг легкий дрож, наче б дівчина відчула дотик ножа. Залишалася тільки одна не згадана нею фігура.

— Залишається кінь, — проковтнувши слину, проказала вона, несамохіть стишивши голос. — Білий кінь.

Муньйос із серйозним виглядом нахилився до неї.

— Авжеж, білий кінь. — Якийсь час шахіст сидів мовчки, дивлячись уже не на шахівницю, а на Хулію. — Білий кінь, який пішов з b4 на с2 і цим ходом відкрив і поставив під загрозу чорного ферзя… І тоді чорний ферзь — щоб позбутися загрози й виграти фігуру — зробив хід на с2 і з’їв коня. — Муньйос знову замовк, розмірковуючи, чи не випустив він, бува, з уваги якоїсь важливої подробиці, а потім блиск у його очах зненацька згас, наче його хтось вимкнув. Він відвів погляд від Хулії і заходився однією рукою збирати фігури, а другою — складати шахівницю, мовби підводячи у такий спосіб риску під своєю участю в цій справі.

— Чорний ферзь, чорна королева, — спантеличено повторила Хулія, відчуваючи, майже чуючи, як стугонить її напружено працюючий мозок.

— Так, — стенув плечима Муньйос. — Лицаря вбила чорна королева… Хоч би що це означало.

Хулія піднесла до губ недопалок і, перш ніж кинути його на підлогу, востаннє жадібно затяглася, обпаливши собі пальці.

— Це означає, — прошепотіла вона, приголомшена своїм відкриттям, — що Фердинанд Алтенгоффен невинуватий… — 3 її горла вихопився сухий смішок, дівчина недовірливо подивилася на схему партії, що й досі лежала на столику. Потім простягнула руку й торкнулася вказівним пальцем клітини с2 — рову Східної брами Оренбурзької фортеці, де був убитий Роже Араський. — Це означає, — здригнувшись, додала вона, — що лицаря наказала вбити Беатріса Бургундська.

— Беатріса Бургундська?

Хулія ствердно хитнула головою. Усе тепер здавалося таким зрозумілим, таким очевидним, що вона ладна була надавати собі ляпасів за те, що не здогадалася про це раніше. Все аж волало про це — і в шаховій партії, і на самій картині. Ван Гюйс засвідчив усе ретельно до найменших подробиць.

— Інакше й не могло бути, — мовила Хулія. — Звичайно, чорна королева: Беатріса, герцогиня Остенбурзька, — вона на мить замовкла, добираючи слова. — Клята лисиця.

І ось серед безладу пропахлої фарбами та скипидаром майстерні вона виразно побачила художника, який рухався поміж світлотіней, утворених палаючими біля самісінької картини сальними свічками. Він застосовував резинат міді, щоб зробити зелений колір стійким, непідвладним часові. Потім накладав його повільно, шар за шаром, домальовуючи складки на скатертині, що покривала стіл, поки не приховав під ними напис «Quis necavit equitem», який за кілька тижнів перед тим сам наніс за допомогою ауріпігмента. Напис був зроблений красивими готичними літерами, і йому не хотілося їх зафарбовувати, либонь, назавжди, проте герцог Фердинанд мав рацію: «Це занадто очевидно, майстре ван Гюйс».

Мабуть, усе відбувалось якось так, і, поза сумнівом, старий щось бурмотів крізь зуби, повільно накладаючи мазок за мазком на дошку, на якій при світлі свічок ясніли всіма відтінками ще свіжі барви. Можливо, в якусь мить він протер стомлені очі й похитав головою. Його зір був уже не той: роки брали своє. Вони заважали зосередитися навіть на тому єдиному задоволенні, заради якого в години зимового дозвілля, коли дні ставали короткими, а світло занадто тьмяним, щоб орудувати пензлем, він кидав малювання, — зосередитися на грі в шахи. Цю пристрасть поділяв покійний Роже Араський, якого він ревно оплакував і який за життя був його покровителем та другом і — попри свою родовитість та становище при дворі — не боявся забруднити фарбою камзол, тож часто приходив до нього в майстерню, щоб зіграти партію в шахи серед слоїків з олією та скуделлю, пензлів та незавершених картин. Він, як ніхто інший, вмів поєднувати шахові баталії з розмовами про мистецтво, кохання та війну. Або про свою дивну, стільки разів повторювану ідею, яка тепер була подібна до