Ів-Марі Лунд - Викрадач ангелів

— Ось вам і дісталися на ногу пута, — веселенько мовила вона. — Тож залиште їх собі. А зараз я мушу показати вам на двері.

Вона подала знак м’ясникові, і той поволік лікаря та поліцейського до виходу й випхнув їх на сходи. Фабер увесь зіщулився, наче боявся, що м’ясник Бук його битиме, і шмигнув слідом. Спершу вони всі троє постояли, погойдуючись на страшенному вітрі, а тоді майже побігли сходами вниз, і їх, як великі чорні крижини, понесло бруківкою. Віта відчинила двері перед Оксамитовим Лицарем і показала йому на вихід.

— Прошу, пане Фенвіку, — мовила вона. — За ними.

Оксамитовий Лицар зловісно подивився на неї з-за темних окулярів, поправив капелюха й покульгав надвір із відром на нозі. Ч-човг, шк-р-ряб — гриміло на долівці передпокою. На порозі він зупинився.

— Вам зі мною не впоратися! — крикнув він, знов обернувшись на Асмодеуса. Він погрозливо підняв одну руку. — А тепер можете сидіти в темряві!

Нараз у цілому місті погасло світло. Надворі запала ніч, і всюди стало темно як у льоху. Небо перетнула біла блискавка неймовірної сили, а за нею так грюкнуло, що аж задзвеніли шибки на вікнах. При спалаху блискавки Віта побачила, як Оксамитовий Лицар здійняв угору обидві руки й несамовито заревів, але той рев утонув у гуркоті грому. Коли знов усе стихло, до них долинув якийсь скрипучий звук і чиєсь нестямне прокляття, і вони зрозуміли, що пан Фенвік із відром на нозі погупав сходами вниз. М’ясник задоволено хихикнув і зачинив двері.

Віта зараз же взяла ініціативу в свої руки. Вона навпомацки зайшла в темну вітальню й дісталась до комоду, де лежали сірники й стеаринові свічки. Потім запалила одну свічку, поставила її в свічник, а решту поклала на столі.

— Розо, постав свічки в усі свічники, які бачиш, і запали їх, — сказала Віта. — Фабіане, знайди якомога більше кишенькових ліхтариків. Нам вони знадобляться.

Роза й заходилася коло свічок, а Фабіан, узявши одну, обережно побрався сходами вгору. В кожнім разі він мав одного ліхтарика у своїй кімнаті.

Він чув, як унизу голосно обговорювали всі ці події. Більшість із товариства уже розуміли, що навколо так званого пана Фенвіка діялося щось незвичайне. Але чи хтось із них розумів, що саме?

Він схопив кишеньковий ліхтарик і поквапився зійти донизу. На кухні знайшов іще кілька ліхтариків. У вітальні на всіх столах і комодах стояли канделябри й свічники, де мерехтіли свічки, і це створювало затишний, якийсь ніби казковий настрій.

Як тільки Фабіан та його друзі піднялися вгору, щоб лягати спати, буря розгулялася ще дужче, ніж будь-коли. Вітер, завиваючи, мчав вулицями й завулками, кидався на будинки й шарпав двері й вікна. Всюди на бруківці валялися розбиті черепки від вазонів із квітами, а з дахів було позвіювано дуже багато лелечих гнізд. Де були лелеки, ніхто не знав.

Друзі довго лежали й гомоніли. Вони гуртом спробували покликати Фелікса, але в них нічого не вийшло. Ангел не відгукувався.

15

Після доволі неспокійної ночі Фабіан протер очі й, змагаючи сон, сів на матраці. Біля нього ще міцно спав Понтус.

Райн висунув голову зі спального мішка й сонно примружився.

— Ти вночі багато говорив, — сказав він. — Про Фелікса чи що. Я багато чого не второпав.

— Яка там погода? — спитав Фабіан, вибрався зі спального мішка й відхилив штору.

— Буря і досі не вщухає, — сумно сказала Роза. — Вона, очевидно, прокинулась раніше, бо сиділа напіводягнена край ліжка. — І дощ не перестав періщити.

Фабіан дав Понтусові легкого стусанця в спину: мовляв, прокидайся, але той роздратовано відбрикнувся. Пекарчук звик рано вставати до праці в пекарні, і коли йому врешті-решт випало поспати, то не хотів, щоб йому заважали.

Фабіан убрався й спустився разом із Розою до кухні.

Пастор уже був на ногах. Він сидів, позіхаючи, за великим кухонним столом, а перед ним стояла чашка шоколаду. В старенькій грубі плигали язики вогню. Франс і Віта, очевидно, не гайнували часу — для всіх охочих було зварено гарячу каву й шоколад.

— Одна з переваг старого будинку — та, що завжди можна приготувати їсти, коли вимикають електричний струм, треба тільки мати дрова, — задоволено сказала Віта. — Накривай у вітальні снідати, Фабіане. Чи, може, ви, діти, сядете на кухні?

Фабіан радісно кивнув головою. Накривши дорослим снідати у вітальні, він зайшов у кухню і побачив, що його ватага вже вмостилася навколо столу. Він поставив їм чашки й налив у них шоколаду.

— Я ось що подумала, — мовила Роза. — Тепер, коли Кресп тут, може, проберемося в будинок писаря? Ану ж пощастить з’ясувати, що він збирається робити далі. Напевно, Фенвік недарма так зацікавлений мати Креспа своїм спільником.

— Він ніколи не дозволить нам туди зайти, — сказав Понтус і позіхнув. — До того ж Фелікс просив, щоб ми не потикали й носа надвір, хіба ти забулася?

— Та ні, — відповіла Роза. — Але то йшлося про ніч. А тепер день.

— Важко буде проникнути туди без Фелікса, — докинув Фабіан.

І тут Роза — брязь! — і виклала на стіл в’язку ключів.

— Це Креспові ключі, — переможно сказала вона. — Я витягла їх із кишені його піджака, коли допомагала йому вчора лягати на канапу. Якщо в нас немає ангела, то не завадить мати ключі.

Якусь мить вони дивились одне на одного. Потім закивали головами, одночасно підвелися й вийшли в передпокій. Фабіан познаходив усім їм плащі й чоботи, і вони швиденько й тихенько вдягнулися.

Фабіан відсунув засув центрального входу й визирнув надвір. Сильний порив вітру мало не вдарив його дверима по обличчю.

— Мабуть, спробуємо вийти чорним ходом, — сказав він, і всі четверо, зашурхотівши плащами, перейшли кухню.

Чорний хід виводив у єдиний вузенький завулок, і там, на щастя, вітер був не такий лютий. Чотири постаті в дощових плащах покрадьки вислизнули з будинку.

— Берімося за руки, — крикнув Фабіан, коли вони, опинившись надворі, відчули на собі шмагання вітру й дощу.

Майже нічого не було видно. Вони взялися за руки й, спотикаючись, стали пробиратися завулками в бік Майдану Ратуші. Вода в стічних канавах переливалася через край, і важко було визначити, де найкоротша дорога. Вітер носив вулицями зламане гілля й сміття. Час од часу до дітей долинав звук черепиці, що падала й трощилась на друзки. Вони щулилися й бігли далі. Їхні зчеплені руки були мокрі й крижані, але міцно стиснуті.

І так, не зустрівши дорогою жодної живої душі, діти дісталися