Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

найменшій із трьох кімнат, де жила велика сім’я, в тій кімнатці навіть не було меблів, а лише маленька купка африканського піску, витрушеного з порваних сумок по прибутті на нову батьківщину. Його дружина тричі на день ставила під дверима тацю з їжею. Вночі, коли всі спали, він виходив у туалет, а може, й навіть інколи на самотні нічні прогулянки. Принаймні саме так уважали його родичі, бо часом бачили зранку на підлозі мокрі відбитки взуття. Врешті Міранда не витримала й одного вечора просто пішла геть, можливо, щоб вернутися назад. Нова країна виявилась глухим кутом. Невдовзі її так часто затримували за крадіжки, що спеціальних закладів їй уже було не уникнути.

І ось вона знову втекла, Аґнес Клярстрьом не тямилася з люті й не хотіла здаватись — аби тільки поліція як слід не взялася за те, щоб знайти її та повернути.

На стіні була причеплена кнопкою фотографія Міранди. Голову дівчини щільно облягало волосся, майстерно заплетене тугими косичками.

— Якщо уважно придивитись, можна побачити виплетене косичками слово «чорт» біля лівої скроні, — сказала Аґнес Клярстрьом.

Я побачив, що це таки так.

У схожому на прийомну сім’ю виховному закладі, що був сенсом життя та хлібом насущним Аґнес Клярстрьом, жила ще й третя дівчина. Вона була наймолодша серед них трьох, — їй було тільки чотирнадцять — і ця худенька істота найбільше нагадувала зляканого спійманого звіра. Аґнес Клярстрьом майже нічого про неї не знала. Вона неначе виринула зі старої казки про дитину, що стоїть на площі, не пам’ятаючи ні свого імені, ні звідки родом.

Одного пізнього вечора два роки тому один із співробітників вокзалу в Хьовде саме збирався замикати приміщення на ніч, аж раптом побачив на лавці дівчинку. Він попросив її вийти, але вона не зрозуміла — лише показала йому клаптик паперу з написом «поїзд до м. Карлсборг», і він подумав, що його намагаються пошити в дурні, бо вже п’ятнадцять років між Хьовде та Карлсборгом поїзди не їздять.

Через декілька днів «дитина з вокзалу в Хьовде» з’явилась на сторінках газет. Ніхто її не впізнавав, хоча її фотографія невдовзі маячила повсюди. У неї не було імені, психологи, які обстежували її, та перекладачі з найекзотичніших мов намагалися змусити її заговорити, проте так і не змогли встановити її походження. Єдиною соломинкою, що з’єднувала її з минулим, була загадкова записка зі словами «поїзд до м. Карлсборг». Ціле невелике містечко на березі озера Веннерн підняли на ноги, але так і не знайшли нікого, хто знав би дівчинку, і ніхто так і не збагнув, чому вона чекала поїзда, якого вже нема п’ятнадцять років. Врешті одна вечірня газета оголосила конкурс серед своїх читачів, і дівчинку назвали Аїда. Їй надали шведське громадянство та ідентифікаційний номер після того, як лікарі дійшли висновку, що їй дванадцять чи щонайбільше тринадцять років. Її густе чорне волосся та шкіра оливкового кольору спонукали припускати, що родом вона із Середньої Азії.

...Аїда й далі мовчала. За два роки вона не промовила ні слова. І от, коли всі випробувані методи виявились неефективними й дівчинку віддали під опіку Аґнес Клярстрьом, сталося диво. Одного ранку вона сіла до сніданку. Аґнес Клярстрьом весь час із нею розмовляла, бо таким чином вона намагалась подолати бар’єри в підсвідомості Аїди і, як звичайно, запитала, що б вона хотіла на сніданок.

— Фільмйольк[9], — відповіла вона майже бездоганною шведською.

Після цього вона заговорила. Психологи, що спостерігали за дівчинкою, вважали, що вона навчилась мови, слухаючи всіх тих, хто намагався її розговорити. Підтвердженням цього було те, що вона знала і розуміла чимало психологічних та медичних термінів, які навряд чи входили до щоденного вжитку її ровесників.

Вона розмовляла, проте не могла пояснити, хто вона і що збиралась робити у Карлсборгу. Коли питали про її справжнє ім’я, вона відповідала, як і слід було сподіватись:

— Мене звуть Аїда.

Про неї знову заговорили в газетах. Недоброзичливі голоси подейкували, що вона навмисне всіх обдурила, напустила туману, аби подолати опір і стати повноправним членом шведського суспільства. Проте Аґнес Клярстрьом притримувалась зовсім іншої думки. Вже під час першої зустрічі Аїда дивилась на ампутовану руку Аґнес. Здавалось, наче вона знайшла опору, мовби довго плавала на великій глибині й нарешті сягнула дна, на яке могла стати. Можливо, ампутована рука Аґнес давала їй відчуття безпеки. Можливо, їй доводилось бачити, як людям відсікають кінцівки. Ті, хто відрубував, були її ворогами, а ті, кого калічили, — єдині, кому вона довіряла.

Аїда мовчала через те, що стала свідком того, що ніколи не повинно було б статись із кимось, а тим паче з дитиною. Навіть коли вона заговорила, то ні словом не обмовилась про своє колишнє життя. Здавалось, наче вона повільно вивільнюється від решток жахливих спогадів і, можливо, невдовзі їй вдасться розпочати нове гідне життя.

Саме ці три дівчини жили в закладі, яким керувала Аґнес Клярстрьом за підтримки різних ландстингів[10]. До неї надходило чимало прохань надати притулок ще декільком дівчатам, які потрапили на задвірки суспільства, проте вона відмовляла, адже, на її думку, розширення притулку зруйнує відчуття безпеки та позбавить її можливості допомагати своїм вихованкам. Дівчата, що жили з нею, часто тікали, проте майже завжди повертались. Вони довго замешкували в неї, а коли врешті покидали її назавжди, то починали зовсім інше життя. Дівчат ніколи не було більше, ніж троє.

— Я б могла прийняти тисячу, — сказала вона. — Тисячу покинутих, озлоблених дівчат, які ненавидять свою самотність і відчуття неприязні там, де їм доводиться жити. Мої дівчата звикли вважати, що того, хто не має грошей, зневажають. Мої дівчата ріжуться, вони встромляють ножі в зовсім їм незнайомих, але глибоко в душі вони виють від незбагненного болю.

— Як так сталося, що ти взялася за цю справу?

Вона вказала на ампутовану мною руку.

— Я була плавчинею, як ти, мабуть, пригадуєш. Це мало бути зазначено в моїх документах. Я не просто багато обіцяла як спортсменка, я справді могла чимало досягти. Здобути медалі. Без гіркоти можу сказати, що моя перевага була не в силі поштовху ніг, а саме в силі рук.

У кімнату ввійшов молодик із зібраним у хвіст волоссям.

— Я ж просила тебе спершу стукати, — крикнула вона. — Вийди і повтори спочатку!

Молодик позадкував і зник за дверима, потім постукав та ввійшов.

— Частково правильно. Ти мусиш зачекати, доки я дозволю ввійти.