Харпер Лі - Іди, вартового постав

— Навпаки, війна тут дуже до чого, якщо ти прагнеш зрозуміти. Насамперед тобі слід усвідомити те, чого три чверті населення досі не розуміють. Що ми були за люди? Хто стоїть до нас найближче в цьому світі?

— Гадаю, ми просто люди. До чого ти ведеш?

Дядько Джек усміхнувся, і в очах його загорівся пустотливий вогник. «Зараз він відхилиться від теми,— подумала Джін-Луїза,— і я вже його не зумію примусити повернутися».

— Подивися на округ Мейком,— промовив доктор Фінч.— Це типовий Південь. Тебе ніколи не дивувало, що майже всі в наших краях або родичі, або майже родичі?

— Дядьку Джеку, як це людина може бути майже родичем іншої людини?

— Дуже просто. Ти ж пам’ятаєш Френка Бакленда?

Джін-Луїза відчула, що її мимоволі затягує у павутиння доктора Фінча. «Він дивовижний старий павук, але все одно — павук». Вона зробила крок до нього.

— Френка Бакленда?

— Натураліста. Повсюди носив у своєму портфелі дохлу рибу й тримав удома шакала.

— Ну то й що далі?

— Ти також пам’ятаєш Метью Арнольда?

— Так.

— Ну от, Френк Бакленд був син брата чоловіка сестри батька Метью Арнольда, отже, вони майже родичі. Розумієш?

— Так, сер, але...

Доктор Фінч подивився на стелю.

— А мій племінник Джемі хіба не був заручений з троюрідною сестрою дружини сина його двоюрідного діда?

Джін-Луїза, затуливши долонями очі, гарячково почала рахувати.

— Справді,— нарешті сказала вона.— Дядьку Джеку, гадаю, ти зробив нелогічний висновок, але я зовсім не переконана.

— Власне, це одне й те саме.

— Але я не бачу зв’язку.

Доктор Фінч поклав руки на стіл.

— Джін-Луїзо, у Мейкомі й нині мешкають живі двійники усіх тупоголових кельтів, англів і саксів, які тільки бачили божий світ. Ти, звісно, пам’ятаєш декана Стенлі[33]?

Джін-Луїза поверталася в оті безкінечні дні, які ніколи не закінчувалися. Вона сиділа у цьому домі, а дядько читав їй уголос свої цвілі книжки. Голос його, як завжди, або басовито гуркотів, або переходив у високий нестримний сміх. У пам’яті спливли забудькуватий священик з пухнастим волоссям і його кремезна дружина.

— Хіба це не нагадує тобі Фінка Сюела?

— Ні, сер.

— Думай, дівчино. Думай. Оскільки ти не думаєш, я тобі натякну. Коли Стенлі був настоятелем Вестмінстерського собору, він перекопав майже всі могили в абатстві в пошуках Якова Першого.

— Господи Боже!

— Під час Великої депресії містер Фінкні Сюел, мешканець Мейкома, відомий своїм незалежним розумом, викопав з гробниці свого рідного діда і витяг усі його золоті зуби, щоб сплатити іпотеку. Коли шериф заарештував його за осквернення могили і викрадення золота, містер Фінк висловив протест, посилаючись на те, що як його дід не належить йому, кому ж тоді він належить? Шериф відповів, що старий містер М. Ф. Сюел є громадською власністю, але Фінк Сюел запально заперечив, що це його ділянка цвинтаря, його дідусь і його зуби, і категорично відмовився йти під арешт. Громадська думка в Мейкомі була на його боці: містер Фінк був людина шанована, він робив усе, щоб сплатити свої борги, тож правоохоронці йому вже більше не докучали.

— Стенлі керувався високими історичними міркуваннями під час своїх розкопок,— замислено говорив доктор Фінч,— але їхні голови працювали однаково. Безперечно, він залучав кожного єретика, якого міг здибати, до молитов у Абатстві. Гадаю, одного разу він дав причаститися місіс Анні Безант[34]. Не забула, як він підтримував єпископа Колензо?

Джін-Луїза не забула. Єпископ Колензо, погляди якого на різні речі вважалися сумнівними в його час і віджилими у наші дні, користувався особливою прихильністю маленького настоятеля. Колензо був мішенню уїдливих дебатів на всіх зібраннях церковників, і одного разу Стенлі виголосив на соборі духовенства резонансну промову на його захист, питаючи, чи відомо шановним колегам, що Колензо — єдиний колоніальний єпископ, який потурбувався перекласти Біблію мовою зулусів, а це набагато більше того, на що спромоглися решта з них.

— Фінк був такий самий,— вів далі доктор Фінч.— Він виписав «Волл-стріт джорнал» у розпал Великої депресії і сварився з кожним, хто казав проти цього хоч слово,— Доктор Фінч хихонув.— Джека Джеддо з пошти мало не судомило, коли він розбирав кореспонденцію.

Джін-Луїза не зводила з дядька очей. Вона сидить у нього на кухні, в розпал Атомної ери, і в глибині душі знає, що доктор Фінч має цілковиту рацію у своїх порівняннях.

— ...точнісінько такий самий,— провадив доктор Фінч.— Або візьми Гаррієт Мартіно[35]...

У Джін-Луїзи виникло враження, ніби її перенесли в Англію, в Озерний край. Вона боролася з собою, щоб не задрімати.

— Ти пам’ятаєш wide Е. К. Б. Франклін?

Вона пам’ятала. Їй важко було пригадати, хто така міс Мартіно, а от з місіс Е. К. Б. все просто: в уяві постали в’язаний гачком пишний берет, в’язана гачком сукня, крізь яку виднілися в’язані гачком рожеві трусики і в’язані гачком панчохи. Щосуботи місіс Е. К. Б. проходила три милі до міста зі своєї ферми, яка називалася Мис Жасминового Гаю. Місіс Е. К. Б. писала вірші.

— Ти пам’ятаєш жінок-поеток другого ряду? — спитав доктор Фінч.

— Так; сер.

— І що ж?

Коли Джін-Луїза була ще дитиною, вона іноді гралася в редакції газети «Мейком триб’юн» і була свідком деяких суперечок, зокрема останньої — між місіс Е. К. Б. та містером Андервудом. Містер Андервуд був видавець старої школи і мав усталені принципи. Він працював цілі дні за громіздким чорним лінотипом і час до часу освіжався невинною вишневою наливкою з велетенського глека. Однієї суботи в редакцію увірвалася міс Е. К. Б. з криком душі, а містер Андервуд заявив, що не збирається ганьбити ним свою газету: це був віршований некролог по корові, який починався словами:

Моя корівонько, о карооке диво!

Ти в небеса пішла — чи будеш там щаслива!..

Некролог містив серйозні розбіжності з християнською філософією. Містер Андервуд сказав: «Корови не йдуть на небеса»,— на що місіс Е. К. Б. відрекла: «А оця пішла»,— і послалася на поетичну вільність. Містер Андервуд, який свого часу публікував епітафії різноманітного ґатунку, заявив, що не надрукує цього вірша, бо він богохульний і в ньому не дотримано ритму. Місіс Е. К. Б. розлютилася, зламала верстат і розкидала по всій редакції рекламні оголошення крамниці «Біґсстор». Містер Андервуд засопів, як кит, вихлестав у неї