Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

— Усе гаразд.

— Не гаразд, — голос Ланалейтіс до дивного тихий. Пенсі не одразу бачить і розуміє, що руїнниця має трохи інакший вигляд: губи стали тоншими, шкіра — темнішою і ніби вкрилася сухою кіркою. 

— Що не так? — виривається здивоване.

— Вибач, — шепоче руїнниця у відповідь. — Я переоцінила свої можливості. У мені занадто мало соми, щоб з'єднатися з дейд. Нічого вже не вдіяти. І вибір… Як тепер мені бути? Або я помру, витративши і сому, і твою допомогу даремно, або залишуся без дейд...

Пенсі задирає голову до стелі й прикриває очі. У темряві під повіками жодних відповідей немає, але чомусь стає легше. Життя всього лише ще раз доводить їй, що бути рятівником ніколи не просто.

— Легко прийшло — легко пішло, — бурмоче вона собі під ніс і дістає з-за пазухи мішечок із листям відерсу. Батько завжди казав, що якщо вже взявся допомагати, то зупинятися на півдорозі нерозумно.

— Відкривай рота, — командує вона Ланалейтіс, яка звісно нічого не розуміє, але все ж таки слухняно виконує цей наказ, змучено прикривши очі.

Сріблясте листя зникає на язиці так стрімко, що Пенсі в якийсь момент здається, що його не вистачить. Однак руку з останнім листом Ланалейтіс відводить самостійно. Руїнниця, як і раніше, сидить із заплющеними очима і не рухається, її страшний зовнішній вигляд не змінюється. Пенсі всупереч бажанню руїнниці тягнеться впихнути тій до рота останній лист, але тут Ланалейтіс розплющує очі й усміхається. Невпевнено, але явно щиро. Це справжня відкрита усмішка, сповнена полегшення і щастя. І наступної миті такі ж почуття повністю заповнюють і Пенсі — з голови до ніг, ще й такої сили, що на очі навертаються сльози.

— Тобі вдалося, тобі справді вдалося, — каже Ланалейтіс, тягнеться вперед і щосили притискає Пенсі до своїх грудей. І м'яка тиша обіймає їх обох.

Це відчуття до болю нагадує ті часи, коли Пенсі, будучи дитиною, закутувалася у вовняний, кусючий, але неймовірно теплий плед і підбиралася ближче до батьків та їхніх гостей, щоб послухати дивовижні історії. Тоді хтось зі старших братів, а може й батько, брав її на руки, а тарілка з печивом загадковим чином опинялася перед її носом, і найстрашніші історії ставали лише казками з гарним кінцем.

— Це ти? — запитує вона руїнницю, хоча відповідь і так зрозуміла.

— Так, хочу тобі віддячити, як можу, — Ланалейтіс змінюється на очах. Вона, як і раніше, стомлена, але трохи інша — легка, цілісна, жива. Вона більше не здатна всидіти на місці, починає ходити по печері, крокуючи різного розміру кола, і сипле словами без зупинки: — О, знаю, що ми зробимо! Я покажу тобі Срібний грот у всій його красі. І кімнату прозріння, і мерехтливі в природних кристалах зимові сузір'я, і купальні, і фрески в західній частині... А якщо крок за кроком пройти весь Лабіринт, то мудрість предків зійде до нас...

— Ланалейтіс, Ланалейтіс! — кличе Пенсі, і руїнниця не з першого разу чує своє ім'я.

— Вибач, я зовсім здичавіла. Тобі потрібно повертатися до людей, я пам'ятаю, не хвилюйся, — Ланалейтіс міцно стискає руки Пенсі у своїх. — Я не затримаю тебе тут довше, ніж потрібно. І тепер моя черга про тебе подбати. Не турбуйся ні про що. Тепер усе буде так, як має бути.

І Пенсі вірить їй. Перед нею більше не та розгублена руїнниця, забита, перелякана, виснажена, втомлена і зраджена. Чим би не була та сома для руїнників, для каренів, але вона вочевидь мала значний вплив на життя цих істот — таких, що і схожі на людей, і настільки ж відрізняються від них. Голос руїнниці тепер звучить по-іншому, особливо, ніби весь світ прислухається до сказаного цим голосом. Тому коли Ланалейтіс каже їй зачекати, Пенсі слухняно сповзає по стіні коридору. Вона якраз страшенно втомилася і дивом не засинає, варто на мить лише прикрити очі.

Через свій стан вона не одразу розуміє, що власне сталося. У тиші, що вже стала буденною, коли ніби всі звуки з'їдені, вона чує невиразний крик: різкий, рваний, нелюдський. Він стає причиною важкого короткочасного болю в потилиці. Через нього Пенсі починає нудити, і їй доводиться досить обережно повільно втягувати ротом повітря на повні груди, щоб не зігнутися у спазмі всім тілом.

Вона не одразу розпізнає запах крові: напевно, тільки після дев'ятого чи десятого вдиху на язиці з'являється металевий присмак. Попри всі слова руїнниці, Пенсі наче дерев'яна лялька піднімається на ноги і крокує в той бік, де зникла Ланалейтіс.

Від переслідувачів мало що залишилося: шматки, уламки зброї, бурі плями на стінах і густий нудотний запах. Ланалейтіс стоїть рівно в центрі цього божевілля, не звертаючи жодної уваги на краплі крові на щоці та забруднений одяг. Пенсі завжди знала, що руїнники — небезпечні чудовиська, здатні вбивати. Утім, останнє нічим не відрізняє їх від людей. Приголомшує лише та простота, з якою щось подібне було вчинено за лічені миттєвості. Страх яскравим розчерком пробивається крізь її здивування. Але насправді їй не варто переживати — встигнути завадити Ланалейтіс, якщо та захоче вбити ще й її, Пенсі не зможе. Вона зараз і боїться того, що сталося і що може статися, і не може вгамувати свого інтересу: чим же насправді є дейд для руїнників?

— Тепер ти мене боїшся, — вимовляє з відчутним сумом Ланалейтіс. Заперечити на ці слова нічим. Пенсі справді боїться за своє життя і майбутнє, тому стоїть осторонь. Для своєї безпеки.

— Я не заподію тобі шкоди, — руїнниця дивиться їй в очі прямо й відкрито. Складно відвести погляд, але Пенсі це вдається, так само як і спроба опанувати себе і перевести все на жарт: