Марк Хаддон - Загадковий нічний інцидент із собакою, Марк Хаддон

class="p1">То був чоловік у костюмі. Ще 6 людей сходили в туалет, але вони не каляли, оскільки я не чув цього запаху, і це було добре.

А потім потяг зупинився, прийшла пані в жовтому дощовику, прийняла велику валізу й спитала:

— Ти що, її пересунув?

— Так, — відповів я.

Тоді вона пішла.

Потім до полички підійшов чоловік і сказав:

— Диви-но, Баррі. У них тут завівся вагонний ельф.

Прийшов інший чоловік, став поруч і сказав:

— Ну, ми ж із тобою хильнули.

— Нумо нагодуймо його горішками, — сказав перший чоловік.

— Диви, як би тобі самому не дісталося на горіхи, — відповів другий чоловік.

— Чуєш, воруши копитами! Треба ще хильнути пива, поки ми не протверезіли, — сказав перший.

І вони пішли геть.

Потім у потягу стало дуже тихо, він нікуди не рухався і я нікого не чув. Тож я вирішив злізти з полиці, піти забрати свою сумку та подивитися, чи той поліцейський і досі сидить на своєму місці.

Я зліз із полиці та визирнув крізь двері, але поліцейського там не було.

Моя сумка також зникла, а в ній були їжа для Тобі, мої підручники з математики, чисті штани, жилетка, сорочка, апельсиновий сік, молоко, печиво з заварним кремом та печена квасоля.

Тоді я почув чиїсь кроки, озирнувся й побачив поліцейського, але не того, з яким я їхав раніше.

Я дивився на нього крізь скляні двері, він був у сусідньому вагоні й зазирав під сидіння. І я вирішив, що мені не так уже й подобаються поліцейські, і я вийшов із потяга.

А коли я вийшов, то побачив, яким великим було приміщення, у яке ми приїхали, яким воно було лунким і шумним, і мені довелося ненадовго стати навколішки, оскільки я боявся, що впаду на землю. А поки я стояв навколішках, то думав про те, куди мені слід іти, і вирішив, що треба йти в тому напрямку, куди їхав потяг, оскільки ця станція була його останньою зупинкою і в цьому напрямку Лондон.

Я підвівся й уявив собі, що на землі проведено велику червону лінію і що вона йшла паралельно до потяга й вела до воріт в іншому кінці кімнати, і я пішов уздовж неї, знову примовляючи: «Ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч…», як я робив це минулого разу.

А коли я дійшов до воріт, до мене заговорив якийсь чоловік:

— Синку, здається, тебе шукають.

— Хто мене шукає? — спитав я, оскільки подумав, що то могла бути Мати і що поліцейський зі Свіндона подзвонив їй за тим номером, який я йому повідомив.

— Поліцейський, — відповів він.

— Я знаю, — промовив я.

— Ага, гаразд, — сказав він. — Ти стій тут, а я піду по нього.

І він рушив у протилежний бік уздовж потяга.

А я пішов далі. І в мене досі було таке відчуття, наче в грудній клітці роздувається повітряна куля, мені було боляче, тож я затулив вуха руками, відійшов і притулився до стіни маленького магазину, який стояв посеред великого приміщення й на якому було написано: «Бронювання: готелі й театри. Тел. 0207 402 5164», а тоді я прийняв руки від вух і почав стогнати, аби відгородитися від гучних звуків.

Я почав роздивлятися приміщення, аби побачити якийсь надпис про те, що я приїхав до Лондона. А надписи були ось такі:

Але за кілька секунд усе стало ось таким:

оскільки інформації стало забагато і мій мозок не міг нормально працювати, і через це мені стало страшно, тож я знову заплющив очі й повільно порахував до 50, але вже не підносив числа до третього степеня.

І поки я там стояв, то розкрив свій швейцарський армійський ніж, аби почуватися безпечніше, і міцно стис його в руці.

А тоді я зігнув пальці другої руки в маленьку трубочку, розплющив очі й став дивитися крізь трубочку, тож у кожен окремий проміжок часу я бачив лише один надпис чи знак і вже згодом побачив знак  Інформація, який стояв над віконцем маленької будки.

До мене підійшов чоловік, на якому були синя куртка, сині штани й коричневі черевики, а в руці він тримав книжку, і він сказав мені:

— Ти наче загубився.

Тож я дістав свого швейцарського армійського ножа.

— Но-но-но, — сказав він й підняв обидві руки, розвівши пальці віялом, наче він хотів, аби я також розвів пальці й ми торкнулися пучками, наче він хотів сказати, що любить мене, але він підняв обидві руки, а не одну, як Мати й Батько, і я не знав, хто він такий.

А потім він позадкував геть.

Тоді я пішов до будки, на який було написано Інформація, і я відчував, що в мене дуже сильно билося серце, а у вухах лунав шум, схожий на морський прибій. Коли я дістався до віконця, то спитав:

— Це Лондон?

Але у віконці нікого не було. А потім хтось підійшов до віконця, і це була чорношкіра пані, і в неї на руках були довгі нігті, пофарбовані рожевим лаком, і я спитав у неї:

— Це Лондон?

— Звісно, сонечко, — відповіла вона.

— Це Лондон? — повторив я.

— Так точно, — відповіла вона.

— Як мені проїхати на Чаптер-роуд, 451, кв. C, Лондон, NW2 5NG? — спитав я.

— Це де таке? — сказала вона.

— Це на Чаптер-роуд, 451, кв. C, Лондон, NW2 5NG. А інколи це пишеться так: Чаптер-роуд, 451, кв. C, Вілсден, Лондон, NW2 5NG, — сказав я.

— Сідай на підземку до Вілсден-джанкшн, сонечко. Або до Вілсден-ґрін. Це має бути десь там, — пояснила пані.

— Яку підземку? — спитав я.

— Ти серйозно?

Я нічого не відповів.

— Он там. Бачиш, оті великі сходи, ескалатори? Бачиш знак? Написано: «Метрополітен». Сідай на гілку Бейкерлу до Вілсден-джанкшн або на Джубілі до Вілсден-ґрін. Із тобою все гаразд, сонце? — спитала вона.

Я подивився туди, куди вона показувала, і там були великі сходи, які спускалися під землю, а вгорі висів великий знак, ось такий:

Я подумав: «Я зможу», оскільки я дуже непогано вправлявся, і я приїхав у Лондон, і тепер треба знайти Матір. І тоді я подумав собі: «Люди — це наче корови в полі», і тоді мені просто треба було постійно дивитися поперед себе, провести червону лінію на підлозі великого приміщення, яке я собі уявив, і йти за цією лінією.

Я пройшов тим великим приміщенням до ескалаторів. В одній кишені я стискав свого швейцарського армійського ножа, а в іншій притримував Тобі,