Прімо Леві - Чи це людина

Інші хворі дивилися на нас з шанобливою цікавістю — хіба ми не знаємо, що хворим не можна виходити з Ка-Бе? А якщо ще не всі німці втекли? Але вони не сказали нічого — вони були раді, що хтось хоче спробувати.

Французи поняття не мали про топографію концтабору, але Шарль був відважний і міцний, а Артюр мав розважливий і практичний селянський глузд. Ми вийшли в морозний, туманний і вітряний день, сяк-так загорнувшись у ковдри.

Те, що ми побачили, не схоже було ні на яке видовище, яке я будь-коли бачив сам або про яке чув.

Тільки-но загинувши, концтабір, здавалось, уже розкладався. Води й електрики вже не було; під поривами вітру гупали розвалені вікна і двері, скрипіла відірвана з дахів бляха, а попіл зі згарища здіймався високо і далеко. Крім руйнувань від бомб, додалося діло рук людей: обірвані, схожі на скелети хворі, які могли ще рухатися, снували повсюди, спотикаючись, по твердій замерзлій землі. Вони лазили, мов черв’яки, по всіх порожніх бараках, шукаючи поживи і дров; з безумною люттю висаджували двері розцяцькованих кімнат зненавиджених блокових старост, куди ще вчора не мали доступу прості гефтлінги; неспроможні більше стримувати потребу, вони гидили повсюди, забруднюючи безцінний сніг, який тепер був єдиним джерелом води для цілого табору.

Біля спалених бараків, з яких ішов дим, до землі тулилися цілі гурти хворих, щоб хоч трохи зігрітися. Інші знайшли десь картоплю і тепер смажили її на жаринах пожежі, озираючись навколо лютими очима. Деякі зуміли розпалити справжнє вогнище і топили на ньому в знайдених посудинах сніг.

Ми з усіх сил поквапилися до кухні, але картопля вже майже скінчилася. Ми наповнили два мішки і залишили їх під наглядом Артюра. Серед руїн блоку промінентів ми з Шарлем знайшли нарешті те, що шукали: важку чавунну грубку з усе ще справним димарем; Шарль підігнав тачки, і ми повантажили її на них; тоді він залишив на мене завдання доправити її до бараку, а сам побіг до мішків. Там він побачив, що Артюр зомлів від холоду; Шарль повантажив обидва мішки собі на спину і заніс їх у безпечне місце, а тоді побіг допомогти другові.

Тимчасом я, ледве тримаючись на ногах, намагався якось пхати важкі тачки. Почувся гул двигуна, і в табір в’їхав на мотоциклі есесівець. Як завжди, коли ми бачили їхні жорстокі обличчя, я відчув, як мене заливає страх і ненависть. Тікати було вже пізно, та й я не хотів покидати грубки. Правила концтабору велять стати струнко і зняти шапку. Шапки я не мав, а ковдра сковувала мені рухи. Я відійшов на кілька кроків від тачок і незграбно вклонився. Німець проїхав, не помітивши мене, завернув за якийсь барак і зник з очей. Тільки пізніше я усвідомив, у якій був небезпеці.

Врешті я дістався до порогу нашого барака, і грубка перейшла в руки Шарля. Мені дух забивало від зусилля, перед очима танцювали чорні плями.

Тепер треба було її встановити. У всіх нас трьох руки геть заклякли, крижаний метал липнув до шкіри пальців, але треба було терміново розпалити пічку, щоб зігрітися і зварити картоплю. Ми знайшли дрова і вугілля, а також принесли жар зі спалених бараків.

Коли полагодили розбите вікно, а грубка почала випромінювати тепло, здалося, ніби в кожному з нас щось розпрямилося, а тоді Товаровскі (двадцятитрирічний тифозний напівфранцуз-напівполяк) запропонував іншим хворим пожертвувати нам трьом по шматку хліба за нашу працю, і всі погодилися.

Ще попереднього дня чогось подібного не можна було собі уявити. Табірний закон гласив: «з’їж свій хліб і, якщо можеш, також хліб свого сусіда», і тут не було місця для вдячності. Це вже точно означало, що концтабір помер.

То був перший людський вчинок серед нас. Гадаю, якраз в цей момент розпочався процес, завдяки якому ми, ті, що вижили, з гефтлінгів поступово знову перетворилися на людей.

Артюр оклигав від переохолодження, але відтоді уникав бувати на холоді; він взяв на себе турботу про грубку, варіння картоплі, прибирання в палаті та допомогу хворим. Ми з Шарлем розділили між собою різні справи надворі. Ще годину надворі було світло; наша вилазка дала півлітра спирту і банку пивних дріжджів, які хтось викинув на сніг; ми роздали варену картоплю і по ложці дріжджів на людину. Мені чомусь здавалося, що це може запобігти авітамінозу.

Запала темрява; у цілому таборі тільки в нашій кімнаті була грубка, чим ми дуже пишалися. Біля дверей товклося чимало хворих з інших відділень, але показна постать Шарля стримувала їх. Ніхто — ні ми, ні вони — не думали про те, що неминуче змішання з нашими хворими робило перебування в нашій палаті дуже небезпечним і що захворіти дифтерією в цих умовах означало певнішу смерть, ніж стрибок з четвертого поверху.

Я сам, цілком це усвідомлюючи, не зупинявся на цій думці — занадто давно я звик думати про смерть від хвороби як про можливу річ, якої в разі чого не уникнути і якій ми нічим зарадити не могли. Мені також не спадало на гадку, що я міг би перебратися в інше приміщення, в інший барак, де була менша небезпека заразитися — тут була грубка, діло наших рук, яка випромінювала чудове тепло, тут було моє ліжко, і, зрештою, ми, одинадцятеро хворих інфекційного відділення, відчували, що нас пов’язують тісні узи.

Зрідка чувся то близький, то далекий гуркіт артилерії, а вряди-годи — тріскотнеча автоматичних рушниць. У пітьмі, яку розривало тільки червоне жевріння жару, Шарль, Артюр і я сиділи, курячи знайдені в кухні сигарети з ароматичних трав і розмовляючи про речі минулі й майбутні. Посеред безмежної рівнини, де панував мороз і війна, у темній кімнатці, де кишіло від бацил, ми почувалися у мирі з собою і зі світом. Ми знемагали від втоми, але нам здавалося, що ми нарешті зробили щось корисне; ми почувалися, як Бог після першого дня творіння.

— 20 січня -

Засвітало, і прийшла моя черга розпалювати грубку. Крім загальної слабкості, біль в суглобах у кожну мить нагадував мені, що моя скарлатина ще не відступила. Думка про те, що доведеться пірнути в морозне повітря, шукаючи в інших бараках вогню, здалася мені такою осоружною, що я аж затремтів.

Я згадав про свої кремінці; скропив спиртом клапоть паперу, терпляче зішкрябав з одного камінця купку чорного порошку, а тоді взявся сильніше шкребти камінець ножем. І ось посипались іскри, купка загорілася, і над папером здійнялося бліде полум’я — то горів спирт.

Захоплений Артюр встав з ліжка і підігрів по три вчорашні картоплини на кожного; тоді, голодні і тремтячі, ми з Шарлем знову вирушили досліджувати розгромлений табір.

Харчів (тобто картоплі) нам залишалося хіба що на два дні; воду ми отримували, лише топлячи сніг, що було непростою операцією через брак великого посуду, і в результаті нам діставалася чорнувата, каламутна рідина, яку треба було проціджувати.

У таборі панувала тиша. Тут блукали, як і ми, у пошуках необхідного інші голодні привиди — з відрослими бородами, запалими очима, крізь лахміття прозирали схожі на скелети жовтуваті тіла. Ледь тримаючись на ногах, вони входили і виходили з порожніх бараків, виносячи звідти найрізноманітніші предмети: сокири, відра, копистки, цвяхи; усе це могло