Сергій Карюк - Кременецький звір

якась чортівня була. Не можу зрозуміти. Хтось у пустці тій з’явився наче з повітря. А потім на власні очі спостерігав, як Мнішек перетворюється, пазурі бачив на руках...

— А я от вірю в чари. Усе може на світі бути, чому б і ні? Хоча те, що хтось у пустому будинку з’явився, а ти й не побачив — то ще не чари... Спитай Карася, як гадали в Кременці, що чорти шляхтичів грабували з десяток років тому. І Потоцьких, і Джевецьких, і Мокосіїв. З’являлися нізвідки і танули в повітрі. Всі думали — диявол, а виявилося все набагато простіше...

— Химерія то якась. Не міг ніхто повз мене пройти, я всі входи й виходи обнюшив. Миша не проскочила б. Хіба чарами... — не слухаючи знахарку й думаючи про своє, уперто похитав головою Голота. — Пішли, Сташко, подивися й ти на нього. Не хочу його вбивати, вгадала ти. Може, ти побачиш щось таке, що допоможе йому? Тобі тільки можу вірити. Собі — вже ні.

***

До будинку кременецького старости вони дійшли швидко, та у покої до шляхтича їх не пустили. Довгий, мов жердина, камердинер Мірек, витріщаючи очі, повідомив, що молодий пан захворів і зараз у нього лікар Хохриттер. Голота хотів було хвицьнути довготелесого нахабу по очах, та Сташка стримала, і тепер обидва нудилися під дверима, розглядаючи портрети, що рясно висіли на стінах. Дівчина жадібно обдивлялася магнатське житло, радісно скакала залою і зупинялася біля потемнілих від часу чванливих облич графів і князів, що сотні років були панами цієї частини Волині.

— Голото, ти ж наче панок якийсь невеличкий, може, і твої родичі тут є? — весело запитала Сташка. — Ти ж шляхтич, врешті-решт.

— Є. Он там висять, — Голота задумливо змахнув рукою у бік дальнього кінця зали.

— Тю, так там же написано «пан у Вишневці»! — прокричала за мить звідти Сташка. — Тож Мнішекові родичі сидять у Вишневці. Я вмію читати, брехуне! — сміючись крикнула знахарка, та Голота вже повертався до дверей, що саме відчинялись. Звідти вийшов незвично похмурий Хохриттер і кинув на Голоту важкий погляд. Цього разу завжди життєрадісний і люб’язний медик був явно не в дусі.

— Даю вам десять хвилин, Голото! — медик задвигтів своїми важкими тевтонськими щелепами й пішов геть звичним швидким кроком. — І ще одне, Голото, — повернувся він на підборах. — Будьте ласкаві, зайдіть зараз в аптеку Крейцера, заберіть мікстуру й принесіть до мене додому! А вона хай посидить, — тицьнув лікар у знахарку. Голота кивнув, а Хохриттер, викидаючи довгі, мов у журавля, ноги, пішов далі.

— Диви, який суворий, — захихотіла знахарка.

— Сташко, не дурно смійся! Нічого веселого тут немає! — повернувся Голота до дівчини.

— Добре, добре, мій жорстокий владарю. Ходімо подивимося на твого вовкулаку.

Мнішек лежав у своєму широкому ліжку під білосніжною ковдрою, неначе подорожній, що потрапив у віхолу і якого засипало по шию снігом. Він кволо всміхнувся до гостей і спробував встати.

— Не радій передчасно, Голото, я ще не вмираю.

— І не думав, — буркнув Голота у відповідь.

— Я таки перебрав учора трохи вина і налякав тебе страшними казками. Скажи чесно, я тебе вразив своїми вигадками?

— Ну, деякі з тих історій видалися мені, на диво, правдивими.

— Я таки маю літературний талант?

— Мати літературний талант — це куди краще, ніж обростати хутром... — не піддаючись на вдавано веселий тон Мнішека, сказав Голота.

— То ти таки повірив? — спробував засміятися Мнішек, але закашлявся.

— Ти, Міхале, був, на диво, переконливий у ролі вовкулаки, що вириває серця у своїх жертв, — похмуро проказав Голота.

Мнішек зблід, усмішку стерло з його обличчя, і він виразно подивився на Голоту, а тоді на Статку. Та ліценціат на ці таємні знаки лише змахнув рукою.

— Це Сташка, вона травниця і...

— Блудниця, — засміялася Сташка. — Але не вірте всьому, що він скаже, пане, — я тільки-но з Почаєва. Усі свої гріхи я вже відмолила. Щоправда, з’явилися нові, — удавано засмучено зібрала вона брови до купи, а тоді знизала плечима й засміялася. — Доведеться повертатись!

Мнішек усміхнувся у відповідь, та Голота немов і не чув своєї супутниці — не здвигнувши ані мускулом, вів далі.

— Так-от, вона знахарка, травниця і ще багато хто. Багато чого знає. Про тебе також...

— Скоро про це знатиме все місто, а тоді й королівство, — з гіркотою проказав, відкидаючись на подушки, шляхтич.

— Не буде, якщо ми знімемо з тебе прокляття...

— А вбивства ти з мене також знімеш? — кволо запитав Мнішек, дивлячись у стіну.

— Мені Сташка розповіла, то був не ти, то прокляття... — швидко заговорив Голота, але зрозумів, що говорить нісенітницю, то ж запросив підмоги. — Станіславо! Що ти дивишся, як коза на воза?! Скажи ж!

— Заспокойся, мій милий шляхтичу, — холодно проговорила знахарка, явно ображена тоном Голоти. — Я розумію, що ти знайшов родичів на картинах магнатів, але не треба показувати, що ти — повелитель Неба... Я вже все роблю. Спочатку його треба оглянути. Випийте це, пане, — знахарка дала Мнішекові настоянку, від якої той скривився, наче випив отрути, а тоді щось тихо забурмотіла.

— А які це твої родичі висять тут, у Сангушковому палаці? — мляво спитав Мнішек — його ніби хилило в сон.

— Та якісь володарі Вишневця, — відповіла за Голоту знахарка.

— Оце новина. To ми родичі? — сонно, самими кінчиками вуст усміхнувся Мнішек.

— Є трохи, — кивнув Голота.

— Що, справді? Ти мене дивуєш усе більше й більше. То, виявляється, я брата з катівні витяг? А розкажи-но мені, з якого ти боку, графів Замойських чи Ходкевичів, чи ще когось? — пирхнув магнат із перини.

— Ти краще скажи про свої перетворення. Як це буває? — перервав бесіду на генеалогічну тему Голота. Мнішек відразу спохмурнів.

— Не маю бажання про це говорити, — кволо проказав шляхтич.

— А слід. Бо треба знати, що робити. Сташка сказала, що в один прекрасний момент ти можеш пошматувати півміста.

— Голото, замовкни, заради Бога! — Сташка подивилася на ліценціата так люто, що той відразу прикусив язика. А знахарка забурмотіла далі. Федотиха все шепотіла й шепотіла:

— Тут тобі не бувати, кості не ламати, крові не пити, серця не