Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— Дякую… — трохи розгублено мовила Ірада. Великий декхаї полюбляв висловлюватися багатозначними фразами, сенс яких дівчина часом не зовсім розуміла. Складно осягнути думки того, хто знає й бачить значно більше. Втім, якби зрозуміти Мохеджо було просто, він би, напевне, не був великим декхаї.

— Збирайся. Завтра зранку ми летимо. Амар і Махасен все організують, від тебе вимагається лише святково вбратися, адже ти будеш у супроводі молодого правителя  Чхаттісгарха, — кивнув Мохеджо, завершуючи їх спілкування.

— Добре, — з відвертим жалем зітхнула дівчина.

— Не сумуй, дитино. Якщо я правий у своїх розрахунках, а я не часто помиляюся, Сваргемахал від тебе нікуди не подінеться.

— Сподіваюся, — посміхнулася Ірада.

— Повір мені, це залежатиме виключно від твого рішення.

Збираючись до відвідин старої столиці, Ірада з’ясувала, що за десяток днів проведених у Сваргемахалі, вона придбала досить багато речей, тож, попри запевняння Мохеджо, що Небесне місто від неї нікуди не подінеться, дівчина зв’язалась з Джат. Розповіла тітоньці про свої безрезультатні спроби під’єднатися до Зовнішнього поля, попередила про запланований переліт  до Чхаттісгарха, а також про те, що відправить додому частину речей, включно з незавершеною роботою. Тітонька сприйняла новину оптимістично, її порадувала перспектива чергового візиту Махасена. Всі помічники декхаї відомі своїми вміннями приносити задоволення, але Махасен, схоже, справив на Джат сильне враження.

Завершивши розмову з тітонькою Ірада деякий час задумливо крутила в руках пластину зв’язку, роздумуючи чи не викликати Бохлейна. Проте, таки відклала. Він знав де вона, адже Джат йому розказала, але дотепер не проявив бажання поспілкуватися. Отже, досі сердиться. То чому вона має робити перший крок? Щоб знову почути, яка вона байдужа до чужої долі, бо нахабно насолоджується життям, коли має страждати через загибель дикунів-дхаса? Але вона не хоче страждати! Тим паче над долею тих, хто намагається досягти своєї мети вбивством. Не хоче і не буде! А для задоволення потреб тіла, якщо треба буде, запросить до спальні Амара, або Махасена! Помічники декхаї прекрасно уміють компенсувати відсутність постійного сексуального партнера.  

Сергій

В середині дня у Сергія почала закрадатися підозра, що Стелла змовилася з його реабілітологом й поставила собі за мету якщо не заганяти свого «туриста», то, як мінімум, змусити викластися на всі сто. З одного боку Сергія радувала така віра дівчини в його витривалість, але з іншого екскурсія починала потрохи нагадувати вигадливо замаскований марафон.

Після храму та хвостатих гопників Стелла пообіцяла «прогулянку пляжем» та повезла його на західний край острова, який дійсно завершувався піщаним пляжем та ще одним, значно меншим островом, відділеним від Родоса вузьким перешийком.

— Це місце зустрічі двох морів — Середземного та Егейського, — повідомила Стелла киваючи головою на величезний пляж, що розкинувся перед ними у вигляді нерівного, ніби намальованого дитячою рукою, трикутника

Дорога спустилася з пагорба й закінчилася в основі того піщаного трикутника, на краю якого була майже стихійна парковка. Тут стояло багато автомобілів та фургонів з наметами, проте розміри пляжу були такі, що все це здавалося жменькою конфетті, здутою вітром під край величезного футбольного поля. А вітер тут гуляв пристойний. Сергій ледве встиг спіймати двері машини, які за ним хутко спробував закрити той  прудкий «швейцар».

— Полишай в машині все, що не можеш до себе прив’язати, бо ловитимеш то десь в Африці, — посміхнулася дівчина, старанно закріплюючи на власній голові бейсболку.

— Ок, повідок Ефіри триматиму міцно, бо не планував її вчити літати. Та й в Африку вона, наче не просилася, — хмикнув Сергій закинувши на сидіння свою кепку та взяв на руки кішку.

— Звідки ти знаєш? Може вона планувала візит до богині Бастет, яку шанують в Єгипті, — посміхнулася Стелла, впевнено прямуючи вперед, туди, де перед меншим острівцем клином сходилося море.

— І як часто та богиня ловить котів поцуплених Середземним вітром? — поцікавився Сергій, окидаючи поглядом пейзаж. Попереду дійсно, наче, було два різних моря, бо з правого боку мчали нескінченні, прикрашені білими бурунами хвилі, над якими майоріли парашути кайт-серфінгерів, а з лівого прозора поверхня води ледве хлюпотіла, та й то, мабуть, більше від піруетів строкатого натовпу віндсерферів.

— Не чула про жодного, але ж  все буває вперше.

— Е, ні, нехай починає не з нас, —  примружився Сергій, опускаючи Ефіру до землі з пропозицією прогулятися. Це виявилося поганою ідеєю, бо над поверхнею пляжу летів дрібний пісок, який неприємно сік руки. Кішка не оцінила такий сервіс й невдоволено фиркнувши прудко заскочила Сергію на плечі. — Зрозуміло, нема дурних, — кивнув чоловік усвідомивши, чому майже вся поверхня пляжу та навіть частина парковки, прикрашені акуратним суцільно-хвилястим візерунком, без жодного натяку на сліди туристів. Сліди тут вітер замітає старанніше за будь-яку прибиральницю.

В міру наближення до місця зустрічі морів вітер ставав все сильнішим. Він був приємно-свіжим, але шарпав, крав  і безсоромно грався всім підряд. Повз Сергія зі Стеллою пролетіло кілька панамок, чиєсь парео, надувний круг, хутко поповзла піском, мов жива, чиясь пляжна сумка. Та цей вітер так старанно коригував траєкторію руху людей, що у Сергія склалося враження, що й дітей тут треба прив’язувати і бажано до більш габаритних батьків!