Олена Гриб - Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб

1.2

 

***

Густо падав сніг, спричиняючи прокляття і двірників, і візників. Перевернута карета лежала прямо на перехресті, заважаючи руху транспорту. Всі навкруги злилися: кричали одне на одного, штовхалися, говорили неприємні слова… І тільки пасажирка розхлябаного повоза з напівстертою емблемою державної транспортної контори спостерігала за суєтою з абсолютною байдужістю. Здавалося, її зовсім не турбує затримка, а от кучер, до самих очей закутаний у потерте сукно, махав батогом, погрожуючи знести голови нахабам, що перегородили дорогу ейроні Морн.

– Не слухайте, маленькі. – Вона м'яко усміхнулася двом хлопчакам, які з цікавістю, характерною для восьми і дванадцяти років, ловили кожне лайливе слово. – У дядечка Лекса робота така – розвозити людей вчасно. Не виходить, ось він і роздратований.

– Фіга – це хіба погане слово? – лукаво спитав приземкуватий круглолиций хлопчина з темними кучерями, що вибилися з-під в'язаної шапки. – А йти на хрін – це куди? На город? Чому не «йти по хрін»? Так? – Він стукнув кісточками пальців у ліве віконце. – Так? Так? Простолюдини зовсім не знають граматики. Ма, у Ківірі в нас теж будуть учителі?

Його молодший брат скуйовдив рудий чубок і припав до правого віконця.

– Не «фіга», а «фігус», – заявив із категоричністю, властивою юним всезнайкам. – Рослина така є. Мам, вона заморська, дорого коштує. Більше, ніж платять візнику, правда ж? То чому той пан хоче дати за поїздку фігус, а не гроші?

Мініатюрна жінка, чиє обличчя приховувала вуаль, зітхнула і закрила обидві фіранки.

– Усе ви розумієте з пів слова, кошенята. Що вдієш, у простих людей немає освіти. Звідки їм знати, як правильно казати? Зате у вас скоро з'являться найкращі вихователі. Виростете розумними, станете важливими людьми…

– Як тато?

Худі пальці, унизані перстнями з дорогоцінним камінням, мимоволі стиснулися в кулаки, на шубку з білої лисиці впала сльозина.

– Набагато кращі, – промовила ейрона, старанно стежачи за тоном. – Він пишатиметься вами.

Карета хитнулася, продовжуючи шлях, озлоблені крики затихли вдалині. Діти знову потяглися до вікон, і мати не захотіла їх зупиняти. Крадькома витерла очі, під приводом кашлю шмигнула носом…

– Ти плачеш, ма? – Кучерявий хлопчик помітив вологі плями на бездоганному хутрі. – Чому? Через того чоловіка?

Вона вдавано засміялася, сплеснула руками.

– Ні, дурненький! Щось у око потрапило. Забудь про того чоловіка. Ви ніколи більше його не побачите.

– Але він дуже тебе налякав, – втрутився молодший хлопчак. – Добре, що тато його вдарив. Тобто бити людей погано, я пам'ятаю, – знітився на мить. – І все одно він отримав, що заслужив! – войовничо підвів голову. – Ми не прокляті!

Жінка непритворно охнула.

– Рейне! Це ти навчив брата непристойних слів?

– Ні. Він чув, як ти кричала, – опустив очі кучерявий хлопчина. – Думаєш, якщо малий, то тупий? Я також усе зрозумів! Досить нам брехати! Я знаю, куди ми їдемо.

– Застебни пальто! Застудишся!

– Ми його ніколи не побачимо, так? А як же…

– Зачини вікно, Рейне!

– Димно… Рейне, закрий вікно, – підтримав матір рудий. – Так гидко пахне…

Ейрона схопила старшого сина за плече і з силою потягла геть від дверей. Рвонула фіранки, змусивши щільну тканину затріщати, визирнула назовні.

– Він же обіцяв! – проридала, не зважаючи на переляканих дітей. – Він дав слово!

Кучер теж почув крик. Зупинив коней, важко зістрибнув додолу, зняв заяложену шапку.

– Всіма богами клянуся, пані, не з власної волі я поїхав через майдан. – Він притиснув скрючені роками пальці до грудей і бухнувся навколішки. – Вибачте, пані! Вибачте дурня старого! Якби знав, навіщо пан наказав звернути з тракту, життя віддав би, а вас уберіг би!

Сніг танув на його обвітреному, порізаному зморшками обличчі, стікав по щоках, запорошив бороду. Цей чоловік здавався жалюгідним до неможливості, проте ейрона зненавиділа його за самі лише вибачення. Вона відсунула засувку, бажаючи вирватися зі стін, що раптом навалилися всією вагою, і рвонути туди, де…

– Ма, що трапилось?

Ейрона Морн отямилася.

– Вези нас звідси. Швидко! – у її голосі прорізався метал. – Чуєш?! Вези!

Кучер підхопився, спіткнувся, впав у брудне місиво, але швидко піднявся й пошкутильгав на своє місце.

– Мамо, що там? – Молодша дитина протиснулася між матір’ю та віконцем. – Ого, нічого собі! Яке велике! Це щось святкують?

– Рейне, забери брата!

Старший хлопчик не ворухнувся. Жінка різко обернулася, штовхнула рудого спритника на лаву… І побачила вогнище.

Друге вогнище.

Воно було зовсім близько: мерзенно яскраве, оточене захопленим натовпом, нереальне у своїй безпощадності.

– Ма… Це ж… Це…

Ейрона немов збожеволіла. Страшно скрикнула, відкинула Рейна геть, припала чолом до замерзлого скла… Тієї миті для неї не існувало нічого, крім стовпа полум'я, в якому корчився ненависний світові чаклун.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍