Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

зброю при собі. Нехай вони спочатку знайдуть мене, а крім того, потрібно було зважити всі «за» і «проти». Я нашвидку пообідав, тоді з годину катався на метро і на міських автобусах, опісля взяв таксі та поїхав у Вестчестер, де, якщо вірити картці, що показав вусатий, мешкала Евелін, яка нібито була мені сестрою і могла (принаймні я на це сподівався) заповнити прогалини в моїй пам'яті.

Ще до приїзду вирішив, якої лінії дотримуватимуся.

Коли постукав у двері великого старовинного особняка, мені відчинили, і за наступні пів хвилини я остаточно визначився з тим, що казатиму. Деталі обміркував, ступаючи довгою вихилястою під'їзною алеєю, що була посипана білою рінню і звивалася між темними дубами та світлими кленами. Листя шурхотіло під ногами, вітер проникав за піднятий комір куртки і холодив свіжопоголену шию. Запах тоніку для волосся перемішавсь із землистим духом стін, оповитих плющем, що цілком укрив стару цегляну кладку. Мене не полишало відчуття: це місце мені відоме. Хоча я сумнівався, що бував тут раніше.

Коли постукав, відповіло відлуння.

Я чекав, запхнувши руки у кишені.

Коли двері відчинились, я усміхнувсь і кивнув рябій від родимок покоївці зі смуглявим обличчям та пуерторіканським акцентом.

— Вам кого? — запитала вона.

— Хочу бачити міс Евеліну Фломель.

— А хто її запитує?

— Її брат Карл.

— О, заходьте, будь ласка! — запросила вона.

Підлога в передпокої була вимощена крихітною плиткою оранжево-рожевої та бірюзової барв, на стінах — панелі з червоного дерева. Ліворуч од себе побачив решітчасту перегородку, що ділила кімнату надвоє, а перед нею, в довгастому горщикові, росло щось зелене, з великими, як лопухи, листками. Жовте світло сіялося зі скляного, покритого емаллю куба, що висів на стелі.

Дівчина кудись пішла, і я роззирнувся, шукаючи хоча б щось, із чим був би знайомий.

Нічого.

Тоді вирішив просто чекати.

Незабаром покоївка повернулася, всміхнулась і, легенько кивнувши, сказала:

— Ідіть за мною, будь ласка. Вона чекає вас у бібліотеці.

І я пішов. Ми піднялися на три сходових марші, потім пішли коридором, проминули зачинені двері — одні, другі... Треті ліворуч були відчинені, й вона показала, щоб я йшов туди. Ступивши на поріг, зупинився.

Як і в будь-якій бібліотеці, тут було повно книг. На стінах висіли три полотна, два — з буколічними пейзажами, а на третьому красувалося лагідне море. Підлогу застеляв товстий зелений килим. Біля просторого письмового стола стояв великий глобус, повернутий до мене африканським континентом, а за ними було широченне, на всю стіну, восьмисекційне вікно. Однак не це примусило мене зупинитися.

На жінці, яка сиділа за столом, була аквамаринова сукня зі широким коміром та гострим вирізом; довгі пасма темного волосся звивалися буклями і кольором нагадували щось середнє між хмарами в призахідному небі й краєм свічкового полум'я у нічній кімнаті; очі її, прикриті окулярами, в яких (чомусь я був у цьому впевнений) вона не мала жодної потреби, були (звідкись також знав і це) сині-сині, як озеро Ері о третій годині погожого літнього дня; насичений колір туго вигнутих в усмішці губ доповнював її вогнисті локони. Та хай там як, не це примусило мене зупинитися.

Я знав її, звідкись її знав, хоча й не міг сказати, звідки.

Розтягнувши губи в усмішці, я підійшов.

— Привіт! — сказав.

— Присядь, будь ласка, — припросила вона і показала на оранжевий стілець із високою спинкою й масивними бильцями, що помітно виділявся на загальному фоні та був вигнутий так, як вигнув би його я, перш ніж із насолодою розкинутися на ньому.

Я всівся, вона уважно подивилася на мене.

— Рада бачити, що ти вже оклигав.

— І я радий тебе бачити. Як поживаєш?

— Дякую, непогано. Сказати по правді, не сподівалася, що побачу тебе тут...

— Знаю, — збрехав, — однак я тут, і хочу сказати спасибі за сестринську турботу та догляд.

Говорив я з іронічними нотками, навмисно, щоби бачити, як вона сприйме мої слова.

До кімнати зайшов величезний собака — ірландський вовкодав — і розвалився перед столом. За ним з'явився другий, він двічі обійшов навколо глобуса й теж розлігся на підлозі.

— Пусте, — відказала вона, — підхоплюючи іронічний тон. — Як я могла не подбати про тебе? А якби була на твоєму місці, то їздила б обережніше.

— Обіцяю, — запевнив я, — надалі саме так і робитиму. — Ще не осмислив, що за гру затіяв, та оскільки вона не второпала, що я чогось не знаю, то треба вивудити з неї все, що вдасться. — Я подумав; може, тобі цікаво, в якому я стані, от і приїхав сюди.

— Може, й цікаво... Ти вже їв?

— Перекусив, кілька годин тому, — відповів я.

Вона подзвонила служниці й, коли та прийшла, загадала принести чогось поїсти.

— Я передбачала, що ти втечеш із Ґрінвуда, тільки-но станеш на ноги, — зізналася вона, — але не думала, що це буде так скоро, й звісно ж, гадки не мала, що приблудиш до мене.

— Знаю, — кивнув, — тому я й тут.

Вона пригостила мене сигаретою, я взяв одну, дав прикурити їй, сам прикурив.

— Ти завжди був непередбачуваний, — нарешті продовжила вона. — В минулому ця риса тебе частенько рятувала, та нині я б на неї не покладалася.

— І що ж ти хочеш цим сказати? — запитав я.

— Надто високі ставки, аби блефувати, а я так розумію, саме цим ти намагаєшся займатись, якщо наважився з'явитися тут. Я завжди була в захваті від твоєї відваги, але ж, Корвіне, не будь дурнем! Ти знаєш увесь розклад.

Корвін! Занотуємо це у ту саму колонку, що й Корі.

— Може, знаю, а може, й ні, — протягнув я. — Не забувай, що я був поза грою.

— Хочеш сказати, що ти ще нікого не бачив?

— Так, принаймні відколи опритомнів.

Вона схилила голову набік і звузила прекрасні очі.

— Дідько тебе знає, — сказала, — але нехай. Припустімо, що це чиста правда. Хтозна, може, все так, як ти кажеш. Може. Припустімо, що я в це повірила — поки що. Тоді ти, радше, вже придумав якусь хитрість і закрився від удару. Ану, дай вгадаю, як.

Я затягнувся сигаретою, сподіваючись почути ще щось. Але вона мовчала, тож вирішив скористатися перевагою, котру нібито здобув у цій грі, якої не розумів, і де грали гравці, котрих не знав,