Стівен Кінг - Пульт Ґвенді

– Бо в 1934 році з них стрибнув один чоловік чи щось таке, – каже вона, тримаючи пульт на колінах. – А чотири-п’ять років тому стрибнула жінка. Тато каже, що в міській раді обговорювали, щоб зняти їх, але в раді самі лише республіканці, а республіканці ненавидять зміни. Десь так каже мій тато. Один із них доводив, що сходи є туристичною принадою, як воно, типу, і є насправді, і що одне самогубство на тридцять п’ять з гаком років – це не так уже й жахливо. Він сказав, що якщо це ставатиметься частіше, вони проголосують ще раз.

Містер Ферріс усміхається:

– Маленькі міста! Їх неможливо не любити!

– Я відповіла на ваше питання, тепер ви дайте відповідь на моє! Що станеться, якщо я натисну на котрусь із цих кнопок? Наприклад, що буде, якщо я натисну на ту, що позначає Африку?

І щойно її великий палець торкається темно-зеленої кнопки, вона відчуває спокусу – не сильну, але відчутну – натиснути й перевірити самій.

Його посмішка перетворюється на оскал. Не надто приємний, на думку Ґвенді Пітерсон.

– Для чого питати те, що й так знаєш?

Перш ніж вона може сказати бодай слово, він уже рушив сходами донизу. Дівчинка деякий час сидить на лавці, тоді встає, підбігає до іржавого залізного сходового маршу й дивиться вниз. Хоча й у містера Ферріса не було достатньо часу, щоб зійти до самого низу – бодай наблизитись – від нього не лишилось і сліду. Чи то пак майже. На півшляху нижче, десь за сто п’ятдесят залізних сходинок, лежить його маленький охайний капелюх – чи то покинутий, чи то здутий вітром.

Вона повертається на лавку і кладе пульт – свій пульт – у брезентову торбину з затяжками, тоді спускається сходами, увесь шлях тримаючись за поручень. Дійшовши до маленького круглого капелюха, думає підняти його, та натомість відфутболює вбік, дивлячись, як він падає, перевертаючись у повітрі, і приземляється в бур’янах. Коли вона повертається туди трохи пізніше того ж дня, його вже немає на місці.

Надворі 22 серпня 1974 року.

Її мама і тато обоє працюють, тому, коли Ґвенді повертається до маленького будинку в стилі кейп-код[11] на Карбін-стрит, вона там сама. Кладе пульт під ліжко і лишає на якісь десять хвилин, перш ніж усвідомлює, що це погана ідея. Вона підтримує такий-сякий порядок у кімнаті, але мама часом пилососить там і змінює постіль кожного суботнього ранку (обов’язок, який, за її словами, перейде до Ґвенді, коли тій виповниться тринадцять – нічого так подаруночок на день народження). Мамі не можна бачити пульт, бо мами завжди хочуть знати все.

Тоді дівчина думає про горище, але що як батьки таки зважаться очистити його і провести гаражний розпродаж замість самих лише балачок про нього? Те ж саме стосується і комірчини над гаражем. У Ґвенді виникає думка (нова у своїй дорослості, та зрештою приречена перетворитися на нудну правду): секрети – це проблема, можливо, навіть найбільша з усіх проблем. Вони обтяжують розум і займають простір у світі.

Тоді їй пригадується дуб на задньому подвір’ї, з гойдалкою, зробленою з покришки, яку вона вже майже не використовує: у дванадцять років уже надто доросла для таких дитячих забавок. Під плетивом коріння є нора. Колись дівчинка скручувалась у ній, граючись із друзями в хованки. А зараз вона вже надто велика для неї («Гадаю, ти вимахаєш десь до п’яти футів і десяти-одинадцяти дюймів», – сказав їй містер Ферріс), та для пульта – те, що треба, до того ж брезентова торбина захистить його від дощу. А якщо взагалі поллє, треба буде вийти і врятувати його.

Вона ховає його там, рушає до будинку, тоді згадує про срібний долар. Повертається до дерева і кладе його в торбину з пультом.

Ґвенді думає, що батьки, коли повернуться, помітять, що з нею сталося щось дивне, що вона змінилася, але вони не помічають. Вони, як завжди, закутані у власні клопоти – тато у страховій конторі, мама у касл-рокському філіалі «Форд», де працює секретаркою – і, звісно ж, пропускають по кілька склянок. Завжди це роблять. За вечерею Ґвенді їсть по одній порції всього і миє тарілку, але відмовляється від шматка шоколадного торта, який тато приніс додому з касл-рокської пекарні, що по сусідству з його роботою.

– Боже мій, ти що, захворіла? – питає тато.

Ґвенді усміхається.

– Можливо.

Вона певна, що пролежить без сну допізна, роздумуючи про свою зустріч з містером Феррісом і пульт, схований під дубом на задньому подвір’ї, але цього не стається. Вона думає: «Світло-зелений – Азія, темно-зелений – Африка, жовтий – Австралія…» – і на цьому засинає аж до наступного ранку, коли настає пора з’їсти велику миску вівсянки з фруктами, а тоді ще раз подолати Сходи самогубців.

Коли Ґвенді повертається, м’язи ниють, а в животі бурчить. Вона дістає з-під дерева брезентову торбину, виймає пульт і, використовуючи мізинець, тягне за лівий важіль біля червоної кнопки («Що тільки захочеш», – сказав містер Ферріс, коли вона спитала про неї). Слот відкривається, виїжджає підставка. На ній – шоколадна черепашка, маленька, зате ідеальна, її панцир – дивовижна гравійована пластинка. Вона закидає черепашку до рота. Солодкість буяє. Голод зникає, хоча в обідню пору вона з’їсть увесь сандвіч з болонською ковбасою і сиром, який залишила їй мама, плюс трохи салату з французькою заправкою[12] і вип’є велику склянку молока. Ґвенді зиркає на залишок торта в пластиковому контейнері. Має добрий вигляд, але це лише розумова оцінка. Вона відчула б те саме, дивлячись на кльовий розворот у дві сторінки в коміксі «Доктор Стрендж», але бажання з’їсти його не виникло б, і торт вона також не хоче їсти.

Того пообіддя вона йде кататися на велосипеді зі своєю подругою Олів, і вони проводять решту дня в Олівиній кімнаті, слухаючи платівки й теревенячи про прийдешній навчальний рік. Перспектива ходити до касл-рокської середньої школи сповнює їх водночас трепетом і захопленням.

Удома, поки не повернулись батьки, Ґвенді знову дістає пульт зі сховку й тягне за Грошовий важіль, як вона охрестила його. Нічого не стається – слот навіть не відкривається. Ну, нічого страшного. Може, через те, що вона єдина дитина і не має суперника, Ґвенді не жадібна. Коли закінчаться маленькі шоколадки, їх бракуватиме більше, ніж срібних доларів. Вона сподівається, що цього поки не станеться, але коли прийде час – о’кей. C’est la vie,[13] як полюбляє