Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

замислилися про те, щоби відправити його до психлікарні. З якоїсь причини отакі апокаліптично-панічні дзвінки він робив саме мені, і більше нікому.

Як і зазвичай, я постарався його заспокоїти.

– Не хвилюйся, ти у безпеці. Все нормально. Трохи згодом я принесу нове відео і ми його разом проглянемо – як тобі така думка?

– Ні! Залишайся там, де ти є! Тут небезпечно!

– Дідусю, та ніякі потвори за тобою не женуться. Ти що, забув, що ти всіх їх повбивав іще під час війни?

Я повернувся до стіни лицем, щоби Лінда не чула мою частину цієї химерної розмови, бо та вже кидала на мене здивовані погляди, хоча й удавала, що уважно продивляється журнал мод.

– Повбивав, та не всіх, – відказав дід. – Так, звісно, я убив багатьох із них, але залишилося ще більше. – Я чув, як він гупає ногами по підлозі, метушиться туди-сюди, витягуючи шухляди й ляскаючи дверцятами. Напевне, у нього зовсім поїхала стріха. – Залишайся на місці, чуєш мене? Зі мною все буде гаразд – я повідрізаю їм язики та повиколюю очі, оце й усе, що треба зробити! От тільки куди отой чортів ключ подівся?!

Йшлося про ключ від гігантської стінної шафи в гаражі дідуся Портмана. А в тій шафі було так багато дробовиків та ножів, що ними можна було озброїти невеликий загін ополченців. Півжиття збирав він ту колекцію, подорожуючи до інших штатів на виставки-продажі; дід часто вирушав у тривалі мисливські подорожі і тягав родичів до стрілецького тиру, щоби вони навчилися стріляти. Він так любив свою зброю, що часом навіть спав із нею. Це підтверджувало одне старе фото, на якому видно, що дідо Портман дрімає з пістолетом у руці.

Коли я спитав батька, чому наш дідо поведений на стрілецькій зброї, він пояснив, що таке інколи трапляється з людьми, котрі служили у війську або пережили травматичний шок. Я припустив, що після всього пережитого мій дід вже ніде не почувався у справжній безпеці – навіть у себе вдома. Іронія полягала в тім, що тепер, коли галюцинації та параноя остаточно оволоділи його мозком, моє припущення стало реальністю: тепер мій дід і справді не був дома у безпеці – навіть із усіма його ножами, дробовиками й пістолетами. Саме тому мій батько й сховав ключ від комірчини.

Я знову збрехав, сказавши, що не знаю, де той ключ. І знову почув, як дідо Портман лається і гепає ногами по підлозі, бо ходить кімнатою в пошуках ключа.

– Що ж, нехай так і буде, – сказав він насамкінець. – Нехай батько залишить ключ собі, якщо йому це так важливо. Але тоді нехай залишить собі й мій труп!

Якомога ввічливіше перервавши розмову, я негайно передзвонив батьку.

– У діда остаточно поїхала стріха, – повідомив я йому.

– А він прийняв сьогодні свої таблетки?

– Він не сказав мені. Втім, судячи з його голосу, не прийняв.

Я почув, як батько зітхнув.

– Чи не міг би ти заскочити до нього і прослідкувати, щоби з ним нічого не трапилося? Бо я не можу відлучитися з роботи.

Мій батько добровільно працював неповний робочий день в центрі порятунку птахів: лікував збитих автомобілями білих чапель та пеліканів, що проковтнули риболовний гачок. Він був орнітологом-аматором та плекав надію зажити слави письменника-природознавця, що підтверджувалося цілим стосом невиданих рукописів. Такою несправжньою роботою можна займатися лишень тоді, коли ти випадково одружишся на жінці, чия родина володіє ста п’ятнадцятьма аптеками.

Звісно, моя робота також була не зовсім «справжня», тому мені легко було з неї змитися кожного разу, коли виникало бажання. Я сказав батьку, що поїду й прослідкую.

– Дякую, Джеку. Обіцяю тобі, що невдовзі ми розберемося з дідовими вибриками, добре?

Дідовими вибриками…

– Ти хочеш сказати, що ми відправимо його до дурки? – спитався я. – Перекладемо цю проблему на когось іншого?

– Ми з мамою ще остаточно не вирішили.

– Звісно, що вирішили.

– Джейкобе…

– Я сам зможу за ним доглядати, їй-бо.

– Можливо, тепер іще зможеш. Але він не видужає, його стан погіршуватиметься.

– Ну то й що? Нехай буде, що буде.

Я повісив слухавку і зателефонував своєму приятелю Рікі, щоб він мене підвіз. Через десять хвилин я почув зі стоянки гортанний автомобільний гудок його «Краун Вікторії», який неможливо було сплутати з жодним іншим. Виходячи з аптеки, я повідомив Шеллі неприємну новину: з вежею, спорудженою з підгузків «Завжди зручно», їй доведеться почекати до завтра.

– У нашій родині термінова проблема, – пояснив я їй.

– Зрозуміло, – відказала вона.

Вийшовши з аптеки і занурившись у липкий гарячий вечір, я помітив Рікі, який сидів на капоті свого подряпаного й побитого «форда» і курив цигарку. Щось в його вимазаних засохлою багнюкою черевиках, в тому, як він випускав з рота кільця цигаркового диму та в тому, як призахідне сонце грало на його зеленому волоссі, нагадало мені одного відомого відчайдушного й необачного провінціала – актора Джеймса Діна. Мій приятель був зліплений з усіх цих компонентів і являв собою чудернацький результат перехресного запилення субкультур, можливого лише в Південній Флориді.

Побачивши мене, Рікі зістрибнув з капота.

– Що – таки вигнали з роботи? – гукнув він мені через стоянку.

– Цс-с-с-с! – засичав я, підбігаючи до нього. – Вони ж не знають про мій план!

Рікі підбадьорливо гепнув мене в плече, але замість підбадьорити, мало ключицю мені не зламав.

– Та не переймайся ти так, Спецкурсе! Завтрашній день завжди кращий за сьогоднішній.

Він називав мене Спецкурс, тобто «спеціальний курс», бо я ходив на декілька додаткових спецкурсів для особливо талановитих школярів, що були частиною спеціальної навчальної програми нашої школи. Рікі ця заплутана структура втішала й веселила без міри. Наша дружба – це така собі суміш рівних часток роздратування й співпраці. Щодо співпраці ми виробили угоду «мозок в обмін на м’язи», згідно з якою я допомагав йому не провалити англійську, а Рікі захищав мене від хуліганистих дебілів, які вешталися коридорами нашої школи у пошуках здобичі. А те, що Рікі недолюблювали мої батьки, було насправді позитивом, таким собі бонусом до нашої угоди. Напевне, він був моїм найкращим другом, а якщо чесно – то єдиним. Просто «найкращий друг» звучить вагоміше, аніж «єдиний», і набагато солідніше.

Рікі сів у авто і гепнув ногою пасажирські дверцята – то він їх так відчиняв. Я теж увібрався всередину. Його «Краун Вікторія» – то рідкісний, гідний музею екземпляр, ненавмисний витвір народного мистецтва. Рікі придбав її на міському звалищі за банку монет у двадцять п’ять центів (принаймні так він стверджував), і це неблагородне походження свого авто він не зміг замаскувати навіть цілим