Артур Конан Дойль - Його останній уклін, Артур Конан Дойль

Детектив подивився на мого друга якимись дивними очима.

- Так,- сказав він,- там були дві чи три вельми цікаві речі. Може, коли я впораюся зі справами в поліції, ви поїдете зі мною туди й скажете, що ви про це думаєте?

- Я до ваших послуг,- відповів Шерлок Холмс і подзвонив.- Місіс Хадсон, проведіть джентльменів і пошліть хлопця з цією телеграмою на пошту. Маєте п’ять шилінгів на відповідь.

Коли наші відвідувачі пішли, ми деякий час сиділи мовчки. Холмс жадібно курив, звівши брови над своїми проникливими очима й виставивши голову вперед у звичайному напруженні думки.

- Отже, Ватсоне,- спитав він, несподівано обернувшись до мене,- що ви про все це скажете?

- Про цю витівку зі Скоттом Еклсом не скажу нічого.

- А про злочин?

- Ну, якщо всі, хто мешкав разом з господарем, зникли, то я міг би сказати, що вони якимось чином причетні до вбивства і втекли від правосуддя.

- Так, цілком можливо. Але якщо на це пристати, надто дивним видаватиметься те, що двоє змовників-служників вчинили напад на господаря саме тоді, коли в нього був гість. Вони могли б спокійно покінчити з ним будь-якої іншої ночі.

- То чому ж вони втекли?

- Отож. Чому вони втекли? Це суттєвий факт. Інший суттєвий факт - дивовижна пригода з нашим клієнтом Скоттом Еклсом. Невже, любий мій Ватсоне, це поза межами людської винахідливості - пояснити зв’язок між цими двома суттєвими фактами? Якщо до них пощастить додати ще й отой таємничий лист із химерними фразами, тоді все це можна прийняти як тимчасове припущення. Коли ж свіжі факти, додані до вже відомих нам, усі вкладуться в цю схему, то наше припущення може поступово перетворитися на розгадку.

- І яке ж наше припущення?

Холмс поринув глибше в крісло й напівзаплющив очі.

- Ви мусите погодитися, любий мій Ватсоне, що ніякого жарту тут немає. Тут затіяно серйозну справу, як з’ясувалося згодом, і те, що Скотта Еклса було запрошено до «Бузкової хижі», якнайтісніше пов’язано з нею.

- Але який тут може бути зв’язок?

- Ходімо крок за кроком. Одразу помітно, що в цій дивній і несподіваній дружбі між молодим іспанцем та Скоттом Еклсом є щось неприродне. Іспанець робить хід першим - їде до Еклса в гості, аж у протилежний кінець Лондона, притому наступного ж дня після першої їхньої зустрічі, й тримається його доти, доки той сам не приїздить до нього в Ешер. Чого він хотів від Еклса? Що Еклс міг дати йому? Я не бачу в цій людині нічого привабливого. Розуму він теж невеликого - нічого спільного з витонченою, жвавою латинською вдачею іспанця. Чому ж Ґарсія обирає з-поміж усіх інших людей саме його як особу, що найкраще підходить до його задуму? Чи має Еклс хоч якусь прикметну рису? Можна сказати, що так. Він - справжнісінький взірець британської доброчесності: саме така людина як свідок має викликати довіру в будь-якого іншого британця. Адже ви самі бачили, що жоден з наших інспекторів не висловив ані найменшого сумніву щодо його свідчень.

- Що ж він мав посвідчити?

- Щодо того, як це склалося,- нічого. А за будь-яких інших обставин - усе. Я гадаю, що було так.

- Звичайно, він міг би підтвердити алібі.

- Авжеж, любий Ватсоне, він міг би підтвердити алібі. Припустімо, що вся челядь у «Бузковій хижі» пов’язана якоюсь змовою. Замах - який завгодно - мав бути здійснений, скажімо, до першої години ночі. Цілком можливо, що годинники було підкручено, і коли Скотт Еклс збирався спати, була раніша пора, ніж він вважав. В усякому разі незаперечним є те, що коли Ґарсія навмисне зайшов до нього й сказав, що вже перша година, то насправді було близько дванадцятої. Якби Ґарсія з успіхом скінчив свою справу, хай хоч яка вона була, й повернувся до першої години, то мав би, безперечно, переконливу відповідь на всяке звинувачення - Скотт Еклс, як англієць бездоганної репутації, ладен був би заприсягтися на будь-якому суді, що обвинувачений увесь цей час перебував удома. Це дало б надію навіть у якнайгіршому випадку.

- Так, так, зрозуміло. А щодо втечі всіх інших?

- Я ще не зібрав усі факти, але гадаю, що навряд чи тут виникнуть якісь труднощі. Все ж таки було б помилкою щось припускати, перш ніж отримаєш усі відомості. Непомітно для самого себе починаєш підлаштовувати їх під свої висновки.

- А лист?

- Про що в ньому йшлося? «Наші власні кольори, зелений і білий». Щось начебто про перегони. «Зелений - відчинено, білий - зачинено». Це, безперечно, сигнал. «Головні сходи, перший коридор, сьомі двері праворуч, зелене сукно». Це - призначення місця зустрічі. Можливо, за всім цим криються ревнощі. В усякому разі, задум був небезпечний, інакше вона не додала б: «Хай Бог боронить вас». Підпис «Д.» може навести на слід.

- Той чоловік, Ґарсія, був іспанець. «Д.», мабуть, означає «Долорес» - поширене в Іспанії жіноче ім’я.

- Добре, Ватсоне. Дуже добре, однак майже неймовірно. Іспанка писала б до іспанця по-іспанському. Цей лист могла написати тільки англійка. Тож нам залишається озброїтися терпінням і дочекатися, поки наш кмітливий інспектор прийде по нас. А тим часом подякуймо нашій щасливій долі, що на кілька годин врятувала нас від нестерпного тягаря нудьги.

Перш ніж наш суррейський інспектор повернувся, надійшла відповідь на Холмсову телеграму. Холмс прочитав її й хотів уже сховати до свого записника, але, напевно, помітив, як насторожилось моє обличчя. Усміхаючись, він перекинув телеграму мені.

- Ми обертаємось у найвищих світських колах,- зауважив він.

Телеграма містила перелік імен та адрес:

«Лорд Гарінґбі - «Міжгір’я». Сер Джордж Фоліот - «Оксшотські вежі». Містер Гайнс Гайнс, мировий суддя - «Парді-Плейс». Містер Джеймс Бейкер Вільямс - «Старий Фортонський палац». Містер Гендерсон - «Високий шпиль». Превелебний Джошуа Стоун - «Нижній Волслінґ».

- Цим і обмежується весь обшир наших дій,- мовив Холмс.- Немає сумніву, що й Бейнс, із своїм методичним розумом, обрав такий самий спосіб.

- Я не все тут розумію...

- Любий друже, ми вже дійшли висновку, що в листі, який Ґарсія одержав під час обіду, йшлося про якусь зустріч. Далі, якщо таке тлумачення правдиве, для