Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

ніхто серйозно не сприймав гіпотезу про ту цивілізацію. Тож, видається, зараз не час продовжувати ці баляндраси.

— Ми беремо на себе ініціативу й відповідальність. Чи не так, Франціско? На двох машинах з максимально можливим інтервалом, щоб спостерігати один за одним. В разі найменшої небезпеки підгинаймо хвоста.

— А що скаже Центуріон? — запитав командир.

Візит до жителів Керла здавався мені доцільнішим за продовження пошуків. Я так і сказав.

Але Трелінг рішуче підвівся:

— Доки ми дискутуємо, наші товариші, можливо, втрачають останні надії на порятунок. Командир, дозволь вилетіти! — Його голос був майже гнівний, хоч і говорив стиха.

— Добре…

За кілька хвилин експедиційні триангуляри відокремились від нашого корабля. Два блискучі трикутники зависли над брунатною пустелею.

— Як зв’язок, командире?

— Стійкий.

На великому екрані зовнішньої панорами машини швидко перетворилися на дві блискучі в променях Центи крапки, що зависли над видноколом. А на екранах відеозв’язку ми бачили світ очима наших товаришів.

— Ми зробимо попередній обліт довкола.

— Я йтиму перший. Ти молодший. Ти мусиш повернутися, — голос Трелінга.

— Над морем усе спокійно. Ніщо не привертає уваги. Зв’язок стійкий?

— Так.

— По береговій лінії нічого незвичного.

— Бачу темний предмет на відстані трьох сотень метрів від берега.

— То схоже на людину?

— Ні. Локація характеризує предмет як вихід глибинних порід на поверхню. Іду на зниження. Датчики сигналізують про надпотужні гравітаційні збурення. Прилад зашкалює. Так… Це просто кам’яна брила. Вона лежить, ніби її вивернули на поверхню.

— Помітні якісь сліди?

— Ні. Слідів ніяких. Просто брила стоїть сторчки. А глибинна локація вказує на відрив від основного пласта.

— Свіжих слідів ніяких?

— Ніяких, командире.

Летіли низько, описуючи коло. Не було виявлено нічого небезпечного. Лиш вихід глибинних порід на поверхню був зафіксований у десятьох місцях, рівновіддалених від уявного центра. Тобто, місце зникнення наших товаришів являло собою чашу з діаметром вінця, як показала локація, — 13084,66 м. Лінія виходу глибинних пластів на поверхню мала форму ідеального кола. Ідеальність форм майже неможливо пояснити законами тектоніки. Тож відразу подумалось про штучність походження. Однак це нічого не говорило про долю наших товаришів.

— Бачу вдалині обриси Керла, командире…

— Заглиблюємось в зону. Тримай інтервал сімсот метрів. Швидкість мінімальна. Висота п’ятдесят метрів.

— Іду за тобою. Добре, дуже добре видно твою машину. Не помічаю навколо нічого небезпечного.

— Висота тридцять метрів. Добре бачу сліди Марка Енса та Клітоцибера. Висота двадцять метрів. Як зв’язок?

— Стійкий.

— Іду за тобою на висоті сорока метрів з інтервалом вісімсот. Не ‘помічаю нічого особливого.

— Мою машину згойднуло. Відчуваю, вона набирає швидкість. Збільшую антигравітацію… Але швидкість зростає… Я падаю… Мене тягне…

На четвертому екрані ми добре бачили, як машина Трелінга клюнула носом, потім впала на лівий бік, загрузнувши в піщаному ґрунті.

— Нічого не розумію. Все сталося раптово. Не встиг навіть нічого подумати. Зв’язок є, командире?

— Так. Ми чуємо тебе.

— Ти загруз лівим боком. Не пошкодився? — голос Степана Шалія.

— Вдарився грудьми. Але, здається, живий. Що це може бути? Мені здалося, що коли я збільшив антигравітацію, це тільки прискорило падіння. Таке можливе лише при взаємодії з іншим антигравітаційним полем. Треба перевірити.

— Не виходь з машини!

— Ні, я лише вимкну генератор поля. Треба перевірити, бо мені здалося, що… — І раптом зареготав.

А потім ми всі знову почули звук вібруючого камертона.

— Шалій! Негайно назад! Шалій! Негайно! — Драголюб закричав безбарвним голосом.

Ми бачили на четвертому екрані, як машина Трелінга на якусь мить трохи піднялася в повітря, а потім… Потім просто зникла. Правда, було таке враження, що вона якийсь час зменшувалась, бо око. ніби встигло вловити окремі фази цього зменшення. І все. Мов не було нічого.

За кілька хвилин Степан Шалій повернувся на корабель і прочинив важкі броньовані двері центрального салону, де ми всі перебували. Добре розуміючи загальний настрій, змусив себе всміхнутися:

— Це не смерть! Розумієте? Я, здається, починаю щось розуміти… Але це не смерть, точно.

Йому ніхто не відповів, але кожен належно оцінив спробу Шалія витрутити з нас зерна розпачливого безсилля. Степан дивився поперед себе.

— Треба подумати, все зважити. Ви розумієте, куди вони зникли? Я, здається, розумію… Вам було добре видно?

Йому не відповіли.

На екрані зовнішньої панорами догоряв центуріанський день. Оранжеве світило повільно лягало за море. Волосінь спогадів тяглася до далекого Сонця, яке кожен із нас уже й забув, коли бачив, але ж бачив… Як воно сідає за земне море чи гори…

Хенк Михайлов повільно подався до сусіднього відсіку. Було чути, як він пустив цівку води з крана і. довго там бабрався. Вийшов з мокрим обличчям. Краплі води зависли йому на віях, на кінчику носа.

Потім переглянули відеозапис, пережили вдруге короткі хвилини польоту Трелінга.

Оранжеве світило сховалося за морем.

Ніхто не зронив і слова, хоч у кожного снувалося безліч думок, питань, планів. Але не було вже сил. Ми повільно розійшлися, як сновиди, кожен до своєї кімнати.

Бодай годину забуття. Попереду — довга центуріанська нічь. Сімдесят годин ночі. Ніхто з нас не обійшовся тоді без великої дози транквілізатора.

Тиша. І ніби далекий камертон дзвенить постійно.

Через шість годин Драголюб зібрав усіх у залі бібліотеки.