Томас Тімайєр - Скляне прокляття

— Невже нам конче необхідно заучувати всі ці відміни? — невдоволено бурчав він. — Хіба ви не розумієте, що нині вже Святвечір, усі готуються до Різдва. Скрізь панує святковий настрій. Та лише не в нашому домі. А нам же всім іще так багато справ треба переробити! — швидко додав Оскар, помітивши складку, що з’явилася між кошлатими бровами вченого.

— Святвечір — не привід байдикувати, — відповів Гумбольдт. — Принаймні, перша половина цього дня нічим не відрізняється від усіх інших. Не лише вам доводиться сьогодні працювати. На свята я нічого вам не задаю додому, проте сьогодні ми все ж до обіду навчатимемося. І я нічого більше не хочу слухати.

Та Оскар не вгавав:

— Тоді чому б нам не зайнятися чимось цікавим? Географією, наприклад, або хімією? Навіть в університетах сьогодні читають спеціальні різдвяні лекції. Принаймні, мені про це розповідали, — додав він.

— А чим тебе не влаштовує латина?

Оскар прополоскав ганчірку й викрутив її.

— Така нудота! Мертва мова, якою нині вже ніхто не розмовляє.

— Дурниці! — заперечив Гумбольдт. — Латина — це мова більшості наук про природу. Навіть у зоології, не знаючи латини, ти не зможеш розібратися в назвах тих чи інших видів тварин і правильно класифікувати їх. Крім того, володіючи латиною, набагато легше опанувати більшість романських мов. Ну, а тепер нумо до справи, — він знову обернувся до дошки.

Проте Оскара його слова не переконали.

— А навіщо тоді лінгафон, — зауважив він, — якщо все одно доводиться вивчати мови?

— Як накажеш тебе розуміти?

— Я маю на увазі наш прилад-перекладач. Чому ми маємо зубрити слова та граматику, якщо в нас є пристрій, який здатний перекладати з будь-якої мови — навіть із такої, що її досі й не чули в Європі? Та що там казати! З його допомогою навіть Вілма «навчилася розмовляти». Тож чому б нам не скористатися лінгафоном, а зекономлений час витратити на щось більш цікаве та корисне?

Гумбольдт схрестив руки на грудях.

— Жоден, навіть найбільш досконалий прилад не може замінити вивчення мови. При цьому, в першу чергу, розвивається логічне мислення та правильно організовується розумовий процес, — відповів Гумбольдт. — Це допомагає зберегти чіткість думок. Крім того, скажи мені, будь ласка: а як бути, якщо раптом поблизу не виявиться електричного живлення або зіпсується лінгафон? Техніка — річ досить тендітна і має здатність ламатися. Тож вона не є досить надійною в тих місцях, куди ми час від часу потрапляємо. Адже ви не хочете закінчити своє життя в казані у якихось напівдиких аборигенів лише через те, що колись полінувалися достатньою мірою розвинути мовний центр свого мозку? — Він простягнув руку Оскару, допомагаючи йому підвестися. — Годі вже тобі з цим морочитися. Сідай-но, і продовжимо наш урок.

Оскар сів на місце, почуваючись найсправжнісіньким йолопом. І навіщо він затіяв цю суперечку? І з ким! Адже Гумбольдт звик завжди досягати своєї мети, відстоювати тільки свою думку. Він, так би мовити, був природженим переможцем. Це було в нього у крові. Так само, як і в його батька — знаменитого натураліста Александра фон Гумбольдта. Звісно, якщо вони і справді були батьком і сином, як запевняє вчений.

Оскар було вже зовсім вирішив, що цей Святвечір — найгірший у його житті, коли раптом у парадні двері хтось гучно постукав.

Гумбольдт на мить зупинився, поклав на стіл свої папери й тільки після цього пішов відчиняти, промимривши:

— Господи! Ну чому мені в цьому домі нема спокою й на півгодини?

Визирнувши з вікна кухні, Шарлотта побачила вершника — кур’єра Пруської пошти. Синій формений сюртук із червоними кантами, вузькі штани з лампасами, на голові — кашкет із червоним околом. Баский кінь кур’єра бив копитом і тремтів, переступаючи з ноги на ногу — очевидно, він надто розпалився від швидкого бігу.

Шарлотта опустила фіранку.

— Здається, прибув кур’єр екстреної доставки.

Еліза, котра саме в цю хвилину намагалася відіпрати спеціальним милом чорнило з Шарлоттиної сукні, підвела голову.

— Чому ти так вирішила?

— Я бачила у нього в руках листа. Такі конверти використовують лише для дуже термінової кореспонденції.

Жовто-сірий довгий конверт було запечатано червоним сургучем.

— Ану, піду погляну, — Шарлотта поспішила до дверей, де її дядечко вже вітався з кур’єром.

Листоноша зняв кашкета і злегка вклонився.

— Герр Донхаузер?

Дівчина помітила, як її дядечко сердито підібгав губи, почувши, що чоловік назвав його на офіційне ім’я. Вона не мала жодного сумніву в тому, що він і справді був позашлюбним сином Александра фон Гумбольдта, хоча для декого цей факт і досі залишався недоведеним. І взагалі, в його присутності цю тему краще було не зачіпати.

— Маю для вас запрошення, пане. — Латунні ґудзики з імперським орлом на формі листоноші зблиснули на сонці. — Будь ласка, поставте ось тут підпис про отримання.

Кур’єр простягнув ученому офіційний бланк і олівець. Гумбольдт поставив підпис і взяв конверт.

— І ще лист — для фрейлейн Шарлотти Ритмюллер. Це ви, панянко?

— Так, — Шарлотта взяла листа і швидко поглянула на зворотну адресу. — Я теж маю поставити підпис?

— Ні, дякую. В цьому немає необхідності.

Гумбольдт вийняв із кишені кілька дрібних монет і простягнув їх кур’єру.

— Красно дякую, пане, — чемно вклонився листоноша. — Бажаю приємного дня. Вітаю вас із Різдвом!

Із цими словами він скочив у сідло, й підкови його коня дзвінко зацокали бруківкою.

— І що ж усередині? — поцікавилася Шарлотта. — Хто нам пише?