Наталія Володимирівна Сняданко - Відчинено двері до Малої Європи

піввуха, тішачись, що все так гладенько, і потрібно буде лише розшифрувати інтерв’ю, перекласти з польської, і матеріал готовий. Що ці музиканти не лише добре грають, а й добре говорять, а це з музикантами буває дуже рідко. Тим часом на сцені ведуча солодкавим голосом оголошувала наступних виконавців. І як завжди, забувала прізвища і все плутала, навіть читаючи з папірця. Зате була вбрана у свою традиційну декольтовану вечірню міні-сукню з люрексом. Частина друга, закордонна

Організатори конференції зустрічали мене так, ніби я повернулася з довічного заслання, і можна було зрозуміти їхню радість, враховуючи трудозатрати і кошти телефонних розмов, присвячені спробам порозумітися із консульством власної країни. Я вирішила не засмучувати їх і не казати відразу про те, що, попри обіцянки радника з питань євро-інтеграційної співпраці, візу мені дали лише на десять днів. Сказала аж за вечерею, коли всі трохи розслабилися під дією алкоголю.

– Як на десять? А завершення конференції? – жахнулися організатори.

Я знизала плечима. Конференція «Мала Європа: Польща чекає на Україну», на яку було запрошено громадських діячів, політиків та журналістів з Польщі, Німеччини та України, мала на меті показати учасникам здобутки польської демократії, порівняти їх з демократією німецькою і показати українцям, до чого і якими методами слід прагнути. Перша і третя частини зустрічі відбувалися у Вроцлаві, друга в Берліні. І саме завершення конференції було найважливішим, адже наостанок були заплановані виступи українських учасників, зокрема і мій.

Аби порушити неприємну мовчанку, яка запанувала після повідомленого мною, я жартома додала, що пані за бюрком радила мені взяти візу в Берліні.

– Так це ж ідея! – вигукнув один із організаторів. – Радник із питань євроінтеграції польського консульства в Берліні – мій друг.

Частина 2 25

У вечірній програмі вроцлавської частини конференції я побачила знайому назву слупського джазового квартету і чомусь втішилася. Але цього разу вони грали самі, без неї. Перед початком виступу один із музикантів, той самий, що так добре орієнтувався у творчості Скотта Джопліна, розповів, що це другий їхній виступ у Вроцлаві, але цього разу вони почувають себе якось неповноцінно, бо перед тим були у Львові, де познайомилися із чудовою вокалісткою, яка після однієї репетиції імпровізувала з ними відразу на сцені, і їм це страшенно сподобалося. Вони дуже хотіли запросити її сюди, але її не відпустили з роботи, і тепер вони почувають себе неповноцінно.

І справді, попри набагато кращу визвучку й акустику, яка відрізняла вроцлавський концерт від львівського, музиці бракувало альтруїстичної енергетики солістки, яка додавала темпераменту бездоганно правильній і відлагодженій грі музикантів.

Частина третя, берлінсько-львівська

У Берліні візу мені видали без проблем. Щоправда, стару не анулювали, а просто додали ще одну. Тепер згідно з однією візою я мала право перебувати на території Польщі 33, а згідно з іншою – 10 днів. Як я довідалася в Берліні, дійсна шенгенська віза, давала мені ще по п’ять днів при в’їзді і при виїзді. Усе це виглядало трохи заплутано, тому я не здивувалася, коли митник на німецько-польському кордоні, побачивши мій проїзний документ, спітнів і знервовано витер чоло хустинкою. Потім стиснув зуби і викликав по рації підмогу, а всі пасажири поїзда зацікавлено спостерігали за перевіркою, яка тривала довше, ніж контроль усіх решти пасажирів потяга, разом узятих. Хоча, можливо, така реакція була у цих митників на всі українські паспорти, у яких потрібно ставити штампи і перевіряти дані через комп’ютер, а не просто контролювати у пасажирів саму лише наявність паспортів, максимум – те, чи паспорт ще дійсний.

– Я так вам заздрю, – зітхнула моя сусідка, німкеня. – Все життя мріяла отримати хоча б один штамп у паспорті, і так ніколи й не вдалося. А у вас усе так романтично, візи, консульства, перевірки.

Її нігті були в ідеальному стані, їх вкривав ніжно-рожевий манікюр. Обручки на її пальці не було, хоча це ні про що і не свідчить.

Розібратися у моєму паспорті тепер і справді було нелегко, у працівників польського консульства в Берліні це також зайняло чимало часу. Спочатку вони питали, чому візу мені було анульовано, далі не могли зрозуміти, на якій підставі відмовлено у видачі нової, потім довго думали над тим, чому відмов аж дві. Насамкінець попросили мене показати письмове підтвердження того, що польське консульство у Львові помилилося. Я мовчки подала їм стосик копій факсів від організаторів конференції до польського консульства у Львові (числом 43), на жоден із яких не було отримано відповіді. Далі працівники берлінського консульства спробували додзвонитися до львівського і порозмовляти із черговим консулом. Врешті зрозуміли, що справа ця надто складна, аби в неї вникати, і просто поставили мені ще одну візу.

Хепі-енд

Коли я поверталася додому після закінчення конференції, організатори дали мені запрошення на наступний захід.

Я, звичайно, подякувала і зробила вигляд, ніби зраділа, але в глибині душі дуже сумнівалася, що зможу примусити себе ще раз пройти через випробування наманікюреними тітоньками. Адже на той момент обидві мої візи знову закінчаться.

Але десь за тиждень перед початком наступної конференції мені наснився сон. Великий засніжений поїзд зразка початку минулого століття, з колесами, на яких під час руху коливалися туди-сюди за траєкторією еліпса товстенні дерев’яні палиці, з одним-єдиним, хоча і добротним вагоном. Мабуть, так виглядав поїзд, який привозив туберкульозників у Давос у романі «Чарівна гора» Томаса Манна. Потяг у моєму сні прикрашала відполірована табличка з написом «Дамъскій вагон». А нижче «Інтерсіті Львів – Європа». Цей поїзд мчав на мене з усією доступною йому швидкістю, і картинка настільки нагадувала знаменитий кадр із фільму Довженка, який примусив у паніці вибігти із залу перших глядачів фільму, що я аж прокинулася. Прокинулася з відчуттям обурення.

Не знаю, що саме викликало моє обурення: єр на табличці, що везе в Європу, відсутність у поїзді інших вагонів чи те, що єдиний вагон – дамський. Можливо, моє обурення мало більш інтелектуальні підстави, і я була незадоволена власною пасивністю, неготовністю боротися проти майбутнього, у якому зі Львова за кордон возитимуть тільки живий товар. Може, просто хотіла щось довести тітоньці за гіпсокартоном. Але наступного дня я зареєструвалася на веб-сторінці консульства і прийшла у тісячасотну чергу о вказаній порі.

Приємні сюрпризи почалися відразу ж. Протягом перших двох годин від початку робочого дня консульство уже прийняло документи від 600 осіб, тож мій порядковий номер 478 виявився запізненим, і охоронець ввічливим порухом автомата відправив мене у кінець черги. Я вирішила ризикнути і не стояти ще три години